Розділ 11. Ліадіс. Я не відчуваю її думки

Ліадіс.

Я вже кілька хвилин стояв навпроти Христини ловлячи її теплий погляд. Ця дівчина дивовижним чином вміла знаходити пригоди. Он зранку вирішила перепливти наше озеро, яке карає тих, хто перетинає межу без дозволу. Вона не дарма казала про воронку. Але їм всім поки зарано знати про неї більше, ніж потрібно. Наші духи-охоронці, мерехтливі вогники, вкотре намагалися захистити планету від чужинців. Вони тисячоліттями роблять це. Так, нас вже не раз відкривали інопланетні раси, прибульців тут було чимало, але всі вони не витримують суворих умов життя на Етел’ярі… І не лише через постійний сніг та холод. В більшості випадків саме через наших духів-охоронців та наші ментальні здібності. Мало кому приємно жити серед тих, хто здатний бачити тебе наскрізь.

Зараз Христина знову мене здивувала. Замість того, щоб разом з іншими учасниками експедиції робити заміри й вимірювання, дівчина схотіла спуститися з гори на санчатах. Мені не складно це для неї влаштувати. Крім того, цього разу їй навряд чи вдасться знову розізлити наших духів. Ми й самі так розважаємося іноді. Я легко погодився догодити їй та навіть дістав санчата з багажного відділення скібасу. Мені важливо створити довіру між нами.

Христина мало не єдина з усієї групи, хто від початку не приховувала справжніх емоцій та захвату від усього, що бачила навколо. Це було так природньо, іноді навіть по-дитячому. Ця науковиця дійсно була ще доволі юним дівчиськом. А ще якимось чином приховувала свої думки. Ні, частково я відчував їх. Знав, що цікавий їй, бачив, як вона дивиться на мене. Але що це – просто цікавість чи щось інше – не розумів. Та й мені поки що це не важливо.

Я просто виконував свою роботу, завдання, яке доручив мені, як старшому сину та спадкоємцю престолу, батько – треба, щоб бодай одна людина з експедиції цілком довіряла мені. Я маю дізнатися більше про всі їхні плани. Так, ми ще не прийняли остаточне рішення про будівництво. Я взагалі не впевнений, що це буде реалізовано в наших умовах. Саме тому ми маємо знати усі ризики, усі дрібниці. Й мені лише на руку, що Христина проявляє до мене такий інтерес.

Єдине, що може зіпсувати мої плани – це той Еміль. Його думки та емоції я зчитав ще в перший день, коли він почав ревнувати Христину до мене. Смішно. Здавалося, дорослий дядько, а про почуття говорити не вміє. Чи на Землі цьому не вчать? Я бачив, що він кохає дівчину. Тільки вона не готова відповісти йому взаємністю. Еміль вирішив погратися в захисника… Що ж, побачимо, чим закінчиться ця гра. Бо я теж тепер вступаю в цю гру! Подивимося кого з нас врешті-решт вибере Христина!

– Нам пора, – вимовив я. – Нас вже чекають нагорі, – показав рукою у бік вершини, з якої вся група науковців спостерігала за нами.

– Йдемо, – зітхнула Христина. – Дякую, що погодився прокотитися зі мною, – вона посміхнулася та відвела погляд.

– Пусте, я радий, що тобі сподобалося.

– Шкода, що ми в долину так й не спустилися.

– Ще спустимося, – запевнив її я. – Зараз треба піднятися, бо дехто вже хоче спопелити мене, – усміхнувся я.

Христина подивилася нагору та, вірогідно, теж побачила Еміля. Чоловік стояв схрестивши руки на груді та дивився прямо на нас.

– Не звертай на нього уваги, – промовила дівчина.

Я лише кивнув на знак згоди та взяв дівчину за руку, щоб допомогти їй швидше піднятися по схилу нагору. Я бачив, що їй нелегко це дається, вона грузне в кучугурах – адже тут не було утрамбованої доріжки, але водночас я ще раз переконався наскільки сильно все навколо її заворожує.

Ніхто більше в цій групі не цікавився так Етел’яром, не хотів вивчити його, познайомитися з технологіями, які ми маємо, не прагнув насолодитися нашою незвичною для них природою. В їхніх очах та думках були лише гроші. Вони бачили тут плацдарм для заробітку грошей та збільшення статків. Навіть її подруга, Анжея, здається, мало цікавилася нашими устоями. Хоча серед всіх членів команди, вони вдвох були більш захопленими відкриттями та дослідженнями, ніж можливим прибутком.

– Христинко, як тобі катання? – підскочила до нас Анжея, щойно ми опинилися на плато.

– Чудово! Я б повторила, – відповіла вона та поглянула на мене.

– Ні, не сьогодні, красуне, – твердо відповів я та звернувся до хлопців. – Гермонде, як тут справи?

– Ми закінчили вимірювання висот, Ліадісе. Але нам варто поквапитися, бо схоже буде заметіль, – реєрі вказав рукою на хмари, що почали скупчуватися навколо, до того ж, здійнявся потужний вітер.

– Ти правий, друже. На сьогодні досить роботи. Увага, земляни, – звернувся я до групи науковців. – Збираємося! На сьогодні все!

– Як це все? Ми ж тільки приїхали! – обурився Сержіо.

– Незабаром почнеться заметіль. Негода може затягнутися. Тут на горі немає укриття, тож, нам варто повернутися в Нугрім, – пояснив йому.

– Добре, – кивнув Сержіо. Він, схоже, теж встиг оцінити зміну погодних умов. – Народ, збираємося!

 За його наказом всі члени групи землян дійсно досить швидко зібралися та спакували обладнання, з яким весь цей час працювали й влаштувалися в скібасі, обговорюючи нові дані.

На щастя, ми вчасно зібралися. Вже за кілька хвилин після того, як ми вирушили в дорогу, почав сипатися сильний сніг, а видимість впала майже до нуля, попереду клубився туман. Добре, що такі погодні умови не заважають штучному інтелекту керувати транспортом та ми цілком безпечно та швидко доїхали до хатинки.