Розділ 10. Пригод багато не буває

Після обіду за нами всіма приїхав скібас. Той самий автобус на лижах, на якому ми вчора їздили. Наша команда влаштувалася в салоні, й цей диво-транспорт рушив вперед. Вранішня пригода вже майже забулася, принаймні, ми її більше не обговорювали, але той випадок з воронкою не давав мені спокою. Я хотіла розпитати про це явище Ліадіса, але він поводив себе дещо дивно й намагався не дивитися у мій бік. Це лякало ще більше. Невже я дізналася якусь страшну таємницю?

– Як думаєш, за рахунок чого цій машині вдається так легко долати снігові замети та здійматися в гору? Автобус, чи як вони кажуть, скібас, не має колес, а рухається лише на рейках, – звернулася до мене Анжея. – Я вже голову зламала, але не бачу тут жодної зачіпки – ані магнітна подушка, ані сила тяжіння тут явно не працюють…

– Взагалі не думала про це, – потиснула плечима я. – Вчора я помітила, що скібасом керує штучний інтелект. І все на тому.

– Дивись, ми зараз їдемо наверх. Звичайні лижи не здолали б таку гору. Вони б тягнули вниз чи щось типу того. Щоб піднятися в гору на лижах потрібен якийсь тягач, – не здавалася американка.

– Дівчата, що ви таке цікаве обговорюєте? – втрутився Сержіо, що сидів попереду нас та явно почув розмову.

– Намагаємося зрозуміти, чому автобус на лижах долає схили й не перевертається чи не ковзає вниз, як це могло б бути на Землі, – пояснила я.

– Хм, – механік задумався. – Знаєте, а в цьому щось є. Варто дійсно розібратися досконально як тут працюють всі знайомі нам фізичні процеси. Вони стануть нам у нагоді при проєктуванні курорту. Схоже, це буде дещо складніше, ніж ми спочатку думали.

– Всі питання ви можете задати нам! Не треба гратися у вгадайки, – до нас наблизився Гермонд. Він був трохи старшим за Ліадіса, але таким саме високим й худорлявим. Його довге світле волосся на голові було перехоплено темно-синім обідком. Але в його очах був лише синій холод. Мені стало трохи ніяково під його допитливим поглядом.

– Гаразд, питаю, – промовила до нього, витримавши його крижаний погляд, – яким чином скібас долає схили? Адже полоззя можуть їхати тільки вперед й тільки по рівній поверхі, а тут навіть траси немає. Ми дійсно їхали зараз по кучугурах, які вкривали гори товстим шаром снігу.

– Тягачем виступає сама гора. Вона й дозволяє транспорту рухатися, – почав пояснювати Ліадіс, що теж підійшов до наших крісел.

– Дивина, – промовив Сержіо. – А з яких матеріалів складаються ваші гори?

– Різні гірські породи, – ухилився від прямої відповіді реєрі. Але одна з особливостей наших гір те, що вони самі можуть витягнути сані чи лижи наверх. Не треба для цього зайвих зусиль чи спеціальних приладів, як то у вас, – знову кинув на нас крижаний погляд реєрі Гермонд.

– А чому ви про це не сказали вчора на презентації? – перепитав Сержіо. – Якщо ваші гори можуть бути автоматичними підйомниками, то може не варто будувати земні моделі? Як думаєте?

– Поки не готовий це обговорювати. Я маю переконатися, що ваша модель зимових розваг не завдасть шкоди місцевому довкіллю. Імператор вчора хвилювався, щоб реєрі могли мати вільний та окремий доступ до курорту, а мене хвилює те, що може нашкодити або навіть знищити частину довкілля, ґрунту та гір нашої планети. Я маю знати всі ризики, – Гермонд окинув нас всіх уважним поглядом. – І не намагайтеся приховати щось. Пам’ятайте – ми відчуваємо ваші емоції.

Від думок про це мені знову стало ніяково. Як же навчитися не показувати їм справжні емоції? Для мене, дипломованого спеціаліста із комунікацій та встановленням добросусідських відносин з різними расами, це вже здавалося непосильною задачею. Але я не звикла опускати руки. Спробуємо домовитися й з цими крижаними реєрі.

Тим часом наш дивний автобус здолав шлях до однієї з вершин, зупинившись на неширокому плато. Тут зростали височенні сосни, що маківками сягали самого неба, а з лівого боку розташувався неймовірно гарний каньйон. Дивовижних кольорів скали – ніжного рожевого та місцями жовтого – не були повністю вкриті снігом. Я дивилася на водоспад, що наче завмер у часі за наказом якогось могутнього чарівника. Ніколи не думала, що водоспад може замерзати. Дихання перехопило від краси цього льодяного каньйону! Замерзлі краплі води виблискували від денного світла, на них відображалися кольори місцевого неба – всі відтінки від ніжно-рожевого до темно-лілового. На дні урвища протікала гірська річка, яка теж була вкрита кригою.

– Дивовижно! – промовила я, підійшовши ближче до огороди, яка не дозволяла впасти у цей неймовірний зимовий каньйон. – А водоспад увесь час вкритий кригою? – звернулася я до Ліадіса.

– Так. Більшу частину року це просто брила льоду, але варто почекати теплого сезону. Вже за три місяці стане тепліше й лід почне танути, вода знову оживе та забурлить в цій гірській річці.

– Через три місяці? – здивувалася спершу я, адже геть забула про те, що час тут плине інакше.

– Звичайно, – кивнув Ліадіс. – Це буде той самий зайвий день, який ми вважаємо початком Нового Року.

– Шкода, що ми не дочекаємося цього. Я б залюбки подивилася на те, як відновлюється ваша природа після снігів та морозу.

– Думаю, ти можеш повернутися до нас, – підморгнув мені реєрі.

– Як цікаво, – приєдналася до розмови Анжея. – А у нас Новий Рік настане вже зовсім скоро. До нього залишилося лише кілька днів за вашим часом.