Розділ 8. Прогулянка на снігомобілях

Зранку мене розбудило яскраве світло, що пробивалося у вікно. Спочатку зраділа сонячному дню, але поглянувши на двір, зрозуміла, що то не сонце. Промені досягали снігу й відображаючись на поверхні засліплювали. Самого небесного тіла не було видно.

Я скочила з ліжка, потягуючись. Кімната була невеличкою. Два ліжка, дві невеличкі тумбочки, шафа. На полу м’який килимок. Ось і весь інтер’єр. Ванна кімната теж була поруч. І вона мало чим відрізнялась від звичних нам всім. Я прийняла теплий душ, промила волосся й навіть зробила легкий макіяж.

– Доброго ранку, – посміхнулася Анжеї. Коли я повернулася до кімнати, подруга вже прокинулася та займалася йогою на килимку.

– Доброго ранку, люба, – кивнула мені дівчина. – Ти для кого так причепурилася?

– Для себе, – впевнено відповіла я. – Хіба не можна?

– Можна, – погодилася подруга, – тільки ось два воїни можуть влаштувати бійку.

– А мені що? Я нікому з них нічого не обіцяла. Нехай розбираються між собою.

– І то вірно. Почекаєш на мене? Я швиденько зберуся, – подруга підвелася з підлоги й також попрямувала до ванної.

– Авжеж, – кивнула я та всілася на ліжку.

На сніданок ми вийшли останніми. Усі наші вже сиділи за столами. Кеншин влаштувався поруч з Ніною, й вони щось тихо обговорювали. А от Еміль з Річардом та Рейденом активно сперечалися англійською, розмахуючи при цьому руками. Вони розклали на столі якусь мапу.

– Доброго ранку, красуні, – радісно привітав нас Сержіо. – Як спали? Наречених уві сні бачили?

– І вам доброго ранку, і смачного, – відповіли ми в один голос.

– Ні, я бачила лише дивні танці, – я обрала вільний стілець, якраз біля каміна. І взагалі звідки в нього в голові ці застарілі стереотипи?

– Шкода, – Сержіо з Ігорем переглянулися та зареготали.

– Дорослі чоловіки, дослідники… А вірите в такі казки, – фиркнула Анжея та влаштувалася поруч зі мною.

– А ти вже доросла леді й не віриш? – примружився Віллі, що з цікавістю спостерігав за розмовою.

– У мене є хлопець, і я не планую поки нічого міняти, – відрізала американка.

– Я пропоную все-таки поговорити про особливості місцевого рельєфу, – відгукнувся геолог Ігор відірвавши погляд від свого планшета. Цей хлопець був приблизно одного віку зі мною, але ніколи не відрізнявся балакучістю. Іноді складалося враження, що окрім досліджень й табличок в девайсі його взагалі ніщо не цікавить.

Дві жіночки середнього віку із пишними формами та довгим білим волоссям, зібраним у хитромудрі зачіски тієї ж миті поставили перед нами тарілки з їжею. Не можу сказати, що то було щось кардинальне інше від того, що ми звикли їсти вдома на сніданок. Раціон, як на популярних курортах – млинці, ягідний соус, сир та омлет із зеленню. З напоїв запропонували трав’яний чай. Я вже хотіла запитати про каву, але не встигла, бо двері відчинилися й на порозі з’явився Ліадіс. Разом з ним було ще троє реєрі, з якими ми вже були знайомі – Гермонд, Альлард та Рейль.

– Всім доброго ранку та смачного, – привітався реєрі.

– Вітаємо! – кивнули у відповідь ми.

– На дворі вже чекають снігомобілі, адже без них до потрібних вершин ми не дістанемося. З речей беріть лише необхідне. І не забудьте купальники та рушники. Вода в мінеральних озерах гаряча.

– Ми поїдемо на сніжних авто? – перепитала Джун, трохи інакше вимовивши назву. – Скільки ж людей вміщує один?

– Вони двомісні, але керувати ними не складно, тож не хвилюйтеся, розмістимося. Головне – не забудьте вдягнути шоломи на захисні окуляри. Вони є у кожному снігоході.

Після сніданку я поспішила до кімнати, вдягнула свій теплий комбінезон світло-пурпурного кольору, поклала у наплічник купальний костюм та рушник. Я не була впевнена, що я наважуся купатися в гарячих озерах, бо на вулиці чималий мороз. Вдягла на руку свій браслет та поспішила на вулицю.

Приховати здивування та одночасно захват від блискучих снігомобілей було складно. Я ніколи таких не бачила. Вони нагадали мені мопеди, але сидіння ширші та комфортніші. Замість переднього колеса були полоззя – вони скидалися на невеликі лижі, а ззаду цієї машини були гусеничні колеса.

– Така конструкція легко долає кучугури, – до мене наблизився Ліадіс.

– Вона точно надійна? – перепитала я, вдягаючи шолом та окуляри.

– Точно, красуне. Сідай, це мій мобі, прокачу з вітерцем.

Я вагалася. З одного боку, він точно вміє кермувати цю сніжну машину, з іншою – було трохи стрьомно подорожувати з ним наодинці. А що як він захоче… – в голові крутилися різні думки.

– Невже ти думаєш, що я нашкоджу тобі? – тихо спитав він. Я аж підскочила від несподіванки.

– Я… Я просто ніколи не їздила на таких штуках, – спробувала викрутися я. Він же може відчувати мої думки. Треба бути обачнішою, – вирішила я. Не дуже це й зручно, що для когось ти наче відкрита книга.

– Не бійся, мала, я не ображу тебе. І не зроблю нічого проти твоєї волі, – проговорив він та влаштувався за кермом. – Сідай.

Поки ми розмовляли, всі члени нашої експедиції також влаштувалися на снігомобілях.