Розділ 7. Північне сяйво

У хатинці було дуже затишно та тепло. По центру великої гостинної зали стояв камін, в якому потріскували дрова. Тут було кілька столиків та лавок. У кутку – кухонне приладдя.

– Прошу, гості, розміщуйтесь. Це гостьові апартаменти. Зазвичай тут зупиняються наші реєрі, хто приїжджає до Центру Нугріму із сусідніх поселень. Тут п’ять кімнат, є сауна та ванна кімната. – Ліадіс вказав праворуч від нас, куди йшов коридор.

– Дякую, друже, – відповів Сержіо. – Думаю, ми розберемося. Вдячні за теплий прийом.

– Ласкаво просимо. Завтра у нас екскурсія на гарячі мінеральні озера, а у другій половині дня – зустріч з інженерами. Маємо обговорити деталі.

– Домовилися. Будемо чекати вранці.

– І я також, друзі. Рад був зі всіма вами познайомитися. – Ліадіс знову уважно подивився на мене, я ледь помітно посміхнулася. Його надмірна увага почала дратувати.

Нарешті він залишив нас. І я видохнула.

– Ну що, народ, пропоную всім обрати кімнати. Наші речі вже тут, – Сержіо кивнув головою трохи вбік, де справді стояв увесь наш багаж.

– Ми можемо самі обрати з ким селитися, чи є певні списки? – запитав Еміль, знайшовши свою валізу.

– Ну, ми ж не в дитячому садку, – посміхнувся наш керівник, – всі дорослі люди. Домовляйтеся, я не кого не примушую. Кімнати на двох чи трьох осіб.

– Христино, – Еміль підійшов до мене, протягнувши руку, я можу запросити тебе скласти мені компанію на цей місяць?

Я втупилася в нього від несподіванки, адже ми вже з Анжеєю домовилися жити разом та обговорювати жіночі секретики.

По групі хлопців та дівчат пролунав смішок.

– Христинко, ти що зробила з парубком? Де подівся мій серйозний друг та дипломат? – Річард по-доброму посміхався.

– Я просто хочу захистити її від нахабного реєрі, – нахмурився Еміль.

– Не бійся, Еміле, я можу дати собі раду, – відповіла я. – Я розумію, що ми живемо в час вільних гендерних стосунків, але дівчатам я поки що довіряю більше. Вибач.

Я підхопила під руку Анжею та відвела в сторону, де стояли наші валізи. Треба терміново сховатися в кімнаті. Ті два навіжених чоловіки за сьогодні звели мене з розуму. Я іншу планету приїхала вивчати, чи що?

Чоловік лише важко видохнув та прошмигнув у вільну кімнату слідом за Віллі, який махнув йому рукою та промовив:

– Ходімо, друже. Дай дівчатам спокій.

Через кілька хвилин ми з подругою теж зайняли одну з кімнат, і я, впавши на одне з ліжок, розреготалась.

Анжея теж ледь стримувалася. І коли я нарешті заспокоїлася, спитала:

– Ну, і як тобі цей Ліадіс? Прикинь, дійсно ще закохаєшся, та покинеш Землю, щоб жити тут, у сніговому царстві!

Я лише схопила подушку та влучила нею у подругу:

– Годі вже, навіщо мені ця снігова людина? І взагалі я не кохання шукати сюди приїхала…

– Юна ти ще. Та дурна, – не образилася на мене Анжея. – Хтозна, як би не мій Майкл, може я й сама б на реєрі задивилася. Зокрема, на імператора. Справжній лицар.

– Він же старий! – вигукнула я.

– Та й що, – знизала плечима дівчина. – Проте за ним точно немов за кам’яною стіною. І не такий вже він й старий.

– Та ні, усі ці придворні інтриги точно не для мене. Давай вже полишимо цю тему. Набридло, – я вже почала злитися.

Мій погляд переметнувся у напівкругле вікно. На вулиці вже панувала темрява. Саме небо не дуже відрізнялося за кольором від денного, просто стало темнішим. На темно-фіолетовому небі де інде почали спалахувати яскраві кольорові вогні. Зелені, жовті та фіолетові блискавки з’являлися на небі та наче кружляли у якомусь дивному танці.

– Подивись, – ледь чутно промовила я від подиву.

– Північне сяйво, – відповіла Анжея, підходячи ближче.

Сяйво швидко змінювало колір та форму спалахів, то хвилями, то немов воронкою з’являючись на небі та фонтаном падаючи до землі. На небі то неначе розквітали величезні квіти, то розгоралося зелене вогнище. Здавалося, що серед тих спалахів можна побачити величезного дракона чи величного птаха, що розмахує своїми крилами. А ось й карета, що мчить небосхилом запряжена єдинорогом чи ще якимось дивним звіром…

Анжея увімкнула камеру та знімала незвичне нам явище, а я стояла немов заворожена, спостерігаючи за природним танцем.

Через кілька хвилин все скінчилося, і знову лише темне небо, на якому подекуди розкидані зірки та планети.

– Ти вперше побачила північне сяйво, адже так? – Анжея обійняла мене за плечі.

– Так, – кивнула у відповідь.

– Воно завжди заворожує. Я бувала на півночі. Норвегія, Фінляндія… Там можна ще побачити цю казку.

– А я ось вперше, – все ще заворожено мовила я. – Давай краще лягати спати. Цей день був надважким, я просто знесилена емоційно.

– Згодна, ще й час тут швидше плине, – кивнула подруга. – Тож треба гарненько виспатися.