Розділ 4. Етел'яр

Космопорт Етел’яру значно відрізнявся від наших, земних.

З лайнера ми спустилися прямісінько на снігову, добре утрамбовану, доріжку, що вела до кам’яної будівлі. Повітря було сухим та морозним. Легені опалило так, що ми змушені були закрити обличчя теплими шарфами. У повітрі кружляли білі хлоп’я снігу.

Нам на зустріч поспішав реєрі. Він був тепло одягнений. Хутрова куртка з капюшоном ледь не досягала самої землі.

– Вітаю вас на планеті Етел’яр, земляни! Мене звати Ліадіс. Я уповноважений імператора з питань міжпланетних відносин.

– Дуже приємно познайомитися! Мене звати Сержіо, я лідер цієї групи науковців, – чоловік простягнув руку. Реєрі спочатку трошки розгубився, не зрозумівши нашого звичайного жесту, але теж простягнув свою руку в відповідь.

– Прошу за мною, імператор чекає на вас!

Ми увійшли всередину будівлі. Тут було значно тепліше, проте порожньо. Самі стіни, на одній з них – портрет імператора. Це був чоловік середнього віку, у зеленому вбранні. На його голові прикраса – блакитний обруч зі срібною сніжинкою в центрі. Під портретом надпис: «Поважний реєрі Етел’яру імператор Нердморр».

 Ніяких дьюті-фрі, кавомашин, диванчиків чи стільців, ніяких прикордонників. Маленький будиночок та дві двері. Вхід-вихід. Ось й все. Я та всі інші члени команди із подивом роздивлялися навколо та перешіптувалися між собою.

– Який дивний у вас термінал! – я наблизилася до Ліадіса.

– Що? – не зрозумів той.

– Термінал, – повторила я трошки повільніше. Можливо, електронні перекладачі щось не так переклали. У мене ця програмка була в браслеті, яка синхронізувалася з маленьким навушником у вусі із вмонтованим мікрофоном. У реєрі теж були такі навушники, проте програма була в телефоні, який хлопець носив на поясі. Ці пристрої ми передали мешканцям Етел’яру ще місяць тому.

– А, то ви маєте на увазі «будинок»? – усміхнувся реєрі.

– Так, – кивнула я. Схоже, вони не володіють нашою термінологією. Для них це звичайна будівля.

– Нам не потрібні ніякі прикордонники. Бо ця будівля захищена від ворогів. І вас всіх вже перевірено. З того самого моменту, як ви ступили на нашу землю. Тож, прошу, проходьте, – реєрі посміхнувся та вказав на двері.

– Як це? – не стримав здивування Річард. Всі інші також стояли на місці, не наважуючись ступити й кроку.

– Ну то вже наш секрет, – не став вдаватися в подробиці Ліадіс. – Ходімо, ззовні на нас чекає скібас. Швидко будемо у замку. Валізи доставлять окремим вантажним транспортом, тож можете їх залишити прямо тут.

– Чудово! Пішли, – вирішив за всіх Сержіо.

Біля будівлі термінала дійсно стояв чудернацький транспорт на лижах. То був автобус, майже такий самий, що колись їздили по нашим земним дорогам. Я бачила такі автобуси на старих фотографіях, але цей був ще й на полоззях.

– Проходьте! – Ліадіс відчинив двері.

Я пройшла першою. Всередині було затишно – світло, тепло, зручні м’які крісла. Я влаштувалася біля вікна. Поруч тут же опинився Еміль.

– Сподобався, чи не так? – одразу спитав він.

– Що? – не зрозуміла я. – А, так, зручна машина. Хоч й трохи дивна. Ніколи не бачила автобусів на полоззях.

Двигун застрекотів, та ми м’яко поїхали вперед. Автобус керувався за допомогою пристроїв автопілоту. Але цим мене було не здивувати. У нас вже давно усім транспортом керує штучний інтелект. Мені кортіло роздивитися все навколо, пізнати нову планету хоч трішки. Я перевела погляд на небо, що було тут дуже гарного фіалково-рожевого кольору. Навіть вдень було добре видно зірки та планети, а от сонця, яке ми звикли бачити з Землі, тут не було.

– Я не про машину. Про нього, – Еміль після кількох хвилин мовчання повів головою у бік чоловіка, що влаштувався на передньому сидінні. – Ліадіс. Ти його дуже уважно роздивлялася.

– Емілю, – тхнула у бік чоловіка. – Ти про що таке говориш? Я ж вперше його бачу! До того ж він зовсім інший. Хоч й дійсно привабливий молодий чоловік, – не стала приховувати перші враження, адже це дійсно було правдою. Цей чоловік справді відрізнявся від нас. Він був високим та струнким й мав дуже гарні виразні очі. – Очі в нього гарні. – додала я. – Але досі не можу зрозуміти якого ж вони кольору? Фіалкові, чи не так? – пошепки запитала я, не розуміючи дивну реакцію Еміля. – А чого це ти так розхвилювався?

– Нічого, – він насупився. – І так, очі в нього фіалкові. Шкода, що його очі тебе хвилюють, а не мої…

Так… Тепер я зовсім розгубилася. Що з ним коїться? Це ревнощі? Та ні! Не може бути! Але ж Еміль був лише моїм колегою з берлінського космічного інституту. Ми й познайомилися зовсім нещодавно – кілька місяців тому на конференції у Німеччині. Та й взагалі, я про особисте життя якось не думала зараз. Серед колишніх однокласників та однокурсників вже вистачало тих, хто встиг завести родини, але я не розуміла навіщо так поспішити, якщо навколо ще стільки всього неймовірного! Дослідження космосу та нових планет було для мене цікавіше, ніж це кохання-зітхання. Звісно, я хотіла мати сім’ю, дітей, але не зараз. Колись, років через п’ять чи десять. Я не загадувала. Просто насолоджувалася життям та своєю роботою. Я не була прихильницею коротких романів заради розваги та здоров’я, як висловлювалася сучасна молодь, а серйозні стосунки потребували багато часу та енергії. Саме тому я вважала за краще залишатися самотньою.