Розділ 3. На борту

Три дні міжпланетного польоту промайнули майже непомітно.

За цей час ми обговорили купу нагальних питань та планування майбутніх переговорів, обговорили тенденції розвитку науки у сфері космознавства.

Сержіо, як наш куратор, слідкував за режимом дня, нагадуючи, що настав час прийняття їжі чи відпочинку. У відкритому космосі ці відчуття стираються, й навіть смарт-браслети не завжди точно реагують на такі зміни.

Ми з Анжеєю багато часу проводили на п’ятому ярусі, у кафе.

Тут не лише зручно було працювати, а ще, завдяки великим ілюмінаторам, чудово були видно зорі й планети, повз які пролітав наш космічний лайнер. Так близько, здається – простягни руку й ти торкнешся їх. Я могла годинами спостерігати за небесними тілами перед цим вікном. Зірки та планети, а також астероїди та інші космічні об’єкти зачаровували мене. До того ж, у бортовому додатку було багато цікавих фактів про всі зірки, що зустрічалися на нашому шляху й ми, зібравшись всією командою, проводили час за грою в квіз, задаючи один одному питання та шукаючи відповіді.

Ці веселі ігри допомогли усім нам краще пізнати один одного та вдосконалити свої знання. Окрім Анжеї я подружилася з японкою Джун, а з молодим американцем Віллі та німцем Емілем ми навіть сперечалися що до певних наукових фактів.

Старші та більш досвідчені космознавці, Рейден, Артур, Річард та Кеншин під керівництвом Сержіо допрацьовували презентації, які мали б переконати реєрі прийняти правильні рішення.

А от Ніна та Ігор, що також були українцями, більше часу воліли проводити наодинці та працювали над вивченням карт й документів.

Ну й звичайно у нас був час, щоб дослідити новенький космічний лайнер та всі його фітчі.

Перше, що вражало, то штучна гравітація, яка ставала дедалі популярною й тепер туристам не треба було весь політ відчувати стан невагомості. Лише на зльоті та посадці треба було дотримуватися правил безпеки, а потім ми могли вільно пересуватися космічним лайнером. Наче ми й не в космосі, а посеред океану, бо легка качка все-таки була відчутна.

Футуристичні тварини, читальний зал із можливістю підключитися до всесвітньої мережі Інтернет та опублікувати селфі чи сторис прямо з відкритого космосу. Деякі блогери на таких мандрівках заробляли шалені гроші, знімаючи та показуючи обзори таких космічних подорожей. Серед нашої команди таких відчайдух, на щастя, не було. Та й деякі відкриття ми мали тримати в таємниці до певного дозволу вищого керівництва.

На лайнері був обладнаний тренажерний зал, салон краси та СПА центр. Дівчата полюбили його за можливість розслабитися, а от мене мало цікавило все це. Я віддавала перевагу новим науковим відкриттям та дослідженням. А ще вивчала інформацію про Альбрус. Точніше, Етел’яр. Мені кортіло дізнатися якомога більше, щоб знати переваги та недоліки майбутнього курорту. Але фактів про сніжну планету бракувало. Минули експедиції хоч й були успішними, але не надто інформативними. Нам було відомо, що імператор Етел’яру досі не ухвалив рішення, що до подальшої співпраці. Перспективи та можливий прибуток від гірсько-лижного курорту його не особливо цікавили.

Але наша влада вже бачила нові бізнес можливості. На Етел’ярі було все для першокласного курорту: сніг, гори, відносно недалека відстань. Щоправда, про туристичну інфраструктуру також треба буде подбати. Там поки не було готелів та ресторанів. Наші можновладці були впевнені, що цей проект принесе золоті гори. Тож, переконати реєрі в тому, що така співпраця буде вигідна всім, а також ще раз перевірити рельєф мали саме ми.

– Ну, що друзі, вже скоро у нас буде можливість прокотитися з гори із вітерцем! – весело промовив Еміль, коли ми зібралися на ланч в нашому лаунджі.

– Як це? – не зрозуміла я. Я ніколи раніше не бачила сніжних гір та уявити собі таке не могла.

– Майже як й на хвилях в океані, тільки просто мчиш вниз з вершини на сноуборді чи лижах! – експертним тоном відповів Еміль.

– А ти катався? – уточнила я, набиравши собі на тарілку їжі та сідаючи поруч з чоловіком.

– Так. Мене дід навчив. Він часто їздить на фіорди взимку. Брав й мене з собою кілька разів, поки я ще малим був.

– А навчиш й мене? – з надією спитала я. Попри страх, мені кортіло дізнатися як це – мчати з гори на лижах чи санчатах, або, хоча б, на дошці.

– Побачимо, красуне! – підморгнув хлопець.

– Ну, не будь такою букою, – ткнула його рукою вбік. – Ще невідомо чи є на тому Етел’ярі досвідчені інструктори. То я краще з тобою, – я посунулася ближче до хлопця, обійнявши його за плечі.

– За останніми даними, що ми отримали, місцеві мешканці не використовували свої гори для катання та розваг… – у розмову вступив Сержіо. – Вони хоч й живуть серед снігів, але до такого виду відпочинку не додумалися…

– Як же вони тоді розважаються? – не розуміла я.

– От в них й спитаєш, – Еміль посміхнувся. – Але сноуборд я взяв, тож можливість підкорити місцеві пагорби точно буде.

– Молодець, підготувався. У мене навіть ніколи не було такого обладнання – стало трохи сумно.

– Христино, відкрию тобі страшну таємницю, – втрутився до розмови Сержіо, – у багажних відсіках лайнера багато різного спорядження – лижі, санчата, сноуборди, спеціальне взуття. Хіба ти думаєш, що ми на пальцях будемо показувати, що таке зимові ігри та катання?