Розділ 2. Початок подорожі

Я прибула на реєстрацію в космопорт «Бориспіль-К» за дві години до рейсу. Це була величезна споруда у формі куба зі смарагдового скла. Фасад вже було прикрашено золотистими та срібними вогниками, адже скоро Різдво та Новий Рік.

Я увійшла всередину скляної будівлі, підійшла до вільного термінала реєстрації, просканувала свій ай-ді браслет, який носила з раннього дитинства. Браслет мав багато функцій, окрім ай-ді даних власника, він фактично замінив собою смартфони та смартгодинники. Тут була можливість приймати дзвінки, спілкуватися в менеджері, соцмережах за допомогою голограм-зображень, які окрім власника нікому не було видно.

На екрані термінала одразу ж з’явилося привітання:

– Христина Мірко, вітаємо в космопорті! Для проходження реєстрації натисніть «Вперед».

Користуючись підказками електронного митника, я швидко пройшла реєстрацію та стала власником електронного ключа від своєї каюти на космічному лайнері. Далі я поклала свою валізу на стрічку для багажу, прикріпивши на нього спеціальний чип. Ось й все. Все дуже швидко та без черг. Залишилось дочекатися оголошення про посадку. Мені вже кортіло потрапити на борт новенького лайнеру «Вінтерія». Політ до Альбрусу мав зайняти три доби, тож в нас буде достатньо часу ще раз обговорити всі деталі та роздивитися корабель.

В залі посадки зібралось чимало народу, що так само як і я, очікували на свої рейси. Але серед них я не побачила тих, з ким ми мали летіти в цю мандрівку.

На світловому табло мерехтіли номери рейсів та напрямки злетів-прильотів. Туди-сюди носилися роботи-прибиральники, натираючи плитку до блиску. Працювали й кавомашини та автомати з видачі фаст-фуду. Я підійшла до одного з них, купила собі чизбургер, в сусідньому взяла стаканчик капучино. Підійшла до великого вікна. Панорамного, від підлоги до стелі, а за ним можна побачити злітно-посадові смуги та величезні космічні лайнери.

Ось й «Вінтерія». Срібна машина з червоною смугою, кулеподібній ніс дивився високо вгору, підморгуючи зеленими вогниками. Стояв корабель на спеціальній опорі, до дверей вже підігнали телескопічний трап. У багажне відділення на автоматичних теліжках заїжджав багаж. Я зробила ковток кави та подивилася у сине небо, у якому то там, то тут спалахували вогні лайнерів, літаків та гвинтокрилів.

– Оголошується посадка на міжпланетний рейс номер «сім-два-вісім-нуль» сполученням Київ – Етел’яр (Альбрус). Просимо пасажирів підійти до виходу номер «Два», – пролунав механічний голос.

– Нарешті! Мій рейс! – зраділа я, одним ковтком допила вже холодний напій, а так й не розпакований чизбургер сховала у наплічнику та пішла до виходу на посадку.

За порядком на воротах слідкував робот-охоронник. Такі машини вже понад десять років як замінили людей. Справжні ж сек’юріті тепер сиділи у кабінеті та спостерігали за екранами відеонагляду й з’являлись лише при нагоді. Я ще раз просканувала браслет та нарешті почула:

– Ваш ключ прийнятий. Проходьте. Приємного польоту! – тут же відгукнулася машина та відчинилися скляні двері трапу.

Вже на трапі побачила декого з команди науковців та привітно усміхнулася.

– Христино, привіт! – Сержіо вийшов мені на зустріч. Він вже крутився біля барної стійки в лаунжі. – Радий тебе бачити.

– Привіт! – відгукнулась я. – А де всі?

– Не переймайся так, скоро всі зберуться, – посміхнувся головний механік нашої київської космічної станції. Сержіо був українцем за походженням, хоч й народився за океаном. Саме тому батьки ім’я хлопця записали в американському стилі. – Краще подивися який тут лаунж! – він повів рукою.

– Дивовижний, – роздивляючись навколо, відповіла я, вже встигнувши про себе відмітити новітні технології, що були застосовані при будівництві.

Напівкругле приміщення було оформлено в космічному стилі: срібного, білого, та пурпурного кольорів.

Великий макет Юпітера – а насправді світильник – завіс прямо над головою. А стеля була вся усипана зірками. Така собі проєкція зоряного неба.

Поруч із коктейль-баром розташувалася зручна зона відпочинку з м’якими диванчиками.

Я звернула увагу на неонові стрілки зі вказівками та підказками. Дуже зручно було орієнтуватися. До того ж одразу після посадки, в моєму браслеті з’явився додаток з мапою лайнера та внутрішнім чатом, який можна було розвернути у голографічне зображення та зорієнтуватися.

Сержіо зробив кілька коктейлів.

– Пригощайся – це те, що треба перед стартом, – чоловік поставив переді мною напій.

– Привіт, друзі! – до холу увійшли наші колеги з Америки й одразу вмостилися поруч.

– Привіт! – відповіла я. – Рада вас бачити, Анжеє, Річарде.

– Ми також! – зраділа Анжея, обіймаючи мене. – Я скучила за нашими спільними пригодами! Од же, летимо за снігом?

– Ага, – Сержіо подав їм напої.

– Дякуємо!

– Каюти-капсули займають третій ярус. Збираємося тут через п’ятнадцять хвилин після виходу на орбіту, – повідомив нам старший механік.

– Христинко, пішли. Треба зайняти кращі капсули, – підморгнула мені дівчина та схопила за руку.

– Анжея! – розсміялась я. – Встигнемо ще. До того ж залізний розум зробив цей вибір за нас! – й помахала рукою із браслетом, – номер місця вже вказано, дивись!