Глава четверта 4.1. Міський альпінізм

31 грудня, 17.25

Офіційно. 

Це було просто божевільною ідеєю. 

Місто засипало рідненьким снігом. Здавалося, єдиною не змерзлою частиною на його тілі був годинник, який нагрівся і утримував тепло зап'ястя. 

Мороз був такий, що повітря здавалося густим і ламким, як тонке скло, чи скоріше було схоже на… діамант,  який осипався стружкою у вигляді снігу.

В такий передсвятковий день люди, незважаючи на мороз, чимчикували кудись в гості, закутавшись по самі вуха. 

Подих Лісовського перетворювався на густу пару, ніби він димів цигаркою. Вітер вишмагав з нього усе тепло. В руках плетений кошик. Це була придумка Андрія, щоб не заморозити подарунки. Всередині він встелив порожнину кошика величезною полотною хусткою з натурального овечого хутра. Її завжди, він чи Ніка, брали взимку в поїздки. Там же грілка для збереження тепла, на неї букет троянд, свіжих і рожевих немов прекрасний рум'янець на щоках молодої дівчини. Андрій молився, щоб ніжні бутони не почорніли. Там же поряд свіжевипечений… вчора… київський торт. Ще невеликий флакон парфумів і… маленька кашемірова коробочка, в середині якої тонке золоте колечко з овальним граненим каменем, немов осколок місяця чи зірки. 

Тільки б то невелике тепло не випарувалося.

Зараз Лісовський дивився вгору… туди, де на четвертому поверсі тьмяно світилося вікно.

Час було щось робити, доки вкінець не закляк.

Під плетену ручку кошика він протягнув свій шкіряний ремінь від штанів, посадивши на нього кошик як намистину. Далі застібнув ремінь і одягнув його разом із кошиком, як сумку, через плече. Потім врівноважив себе, закинувши через плече дорожню сумку з іншого боку. 

Людей ставало все менше, та й більшість перехожих були надто зайняті своїми справами. Хіба що хто з будинку навпроти засніме його помутніння розуму і він все таке матиме ризик стати зіркою якогось міського пабліку.

Андрій почав із залізної решітки першого поверху. Пальці в тонких шкіряних рукавичках, а він вибрав саме такі, щоб краще відчувати поверхню, обхопили холодний метал. Начебто нічого не заважало бачити куди ставити ноги.

Далі лоджія, що виступала збоку на другому поверсі. Він закинув ногу на бетонний бортик. На відміну від кондиціонера прямо перед ним, бетон - це частина каркаса будинку, він не підведе.

Проблема була в іншому… іней. Бетон на морозі при відчутному мінусі стає слизьким, як каток. Тому Андрій просто розтирав руки об грубу цеглу поряд, щоб хоч трохи покращити зчеплення.

Якось все-таки вдалося оминути другий поверх і не впасти. Прибудований не так давно балкон третього поверху, звісно, засклили. Тут почалися труднощі. Чоловіку довелося обходити скляну конструкцію по зовнішньому краю, тримаючись за саме ребристе перекриття.

Тяжкий ремінь врізався в плече. З кожним кроком ошик за інерцією хитався убік, намагаючись відірвати його від стіни. Але сумка з іншого боку врівноважувала корпус, підтримуючи центр ваги.

Андрій лише притримувався за кріплення кондеціонеру, щоб на секунду зафіксувати рівновагу, поки ноги шукали опору на виступі плити.

Він зачепився пальцями за верхній край бетонної плити балкона четвертого поверху, підтягнувся на пальцях, відчуваючи, як морозне повітря обпікає легені. Дивно. Наче раніше він вважав такий безглуздий вчинок просто невеличкою прогулянкою. А зараз уже на подоланні третього поверху видохся. Невже дійсно став “занудним клерком”?

Ще раз видохнув і подерся останнім ривком на четвертий поверх. Замість того, щоб стояти на кондиціонері, який під такою вагою міг просто зігнутися, видаючи зрадницький скрегіт металу, він закинув ногу прямо бетонний поріг лоджії своєї квартири.

Опинившись на твердій поверхні незаскленого балкона четвертого поверху, Лісовський нарешті зміг зняти кошик і сумку на підлогу. 

Але феєрична поява була під питанням. За вікном, в просвіт штор, він побачив святковий стіл, який допомагав накривати ЙОГО дівчині той самий чоловік з фотографії. 

Руки тремтіли не від морозу, а від дикої напруги м’язів.

Серце калатало так сильно, що, здавалося, могло розтопити сніг навколо.

Він хотів уявити, що вона там одна, от тільки очі підказували протилежне. 

Голубки мило спілкувалися, коли Андрій, відірвавши силком погляд від цієї “домашньої сцени”, відчинив двері задубілої дерев'яної тумбочки (єдиної на безлюдному балконі) і поклав туди дорожню сумку. 

Перед тим як зайти, він спершу знову глянув всередину квартири. “Парочка” зникла з гостьової кімнати, яку він так старанно прикрашав. Його ялинка тепер виглядала самотньо, хоч краси своєї не втратила… чи, може, так відчував він сам. Лісовський торкнувсь ручки дверей, обережно натис... Як завжди відчинено… Скільки разів він просив її зачиняти… Андрій розбувся прямо на холоді, щоб не натоптати вдома. Ця звичка нікуди не ділася, хоч сьогодні він трохи похуліганив. І швидко увійшов в квартиру з кошиком в руках, з якого попередньо витягнув троянди. 

Як тільки Лісовський опинився в теплі, одразу його замерзлі руки і обличчя запашіли. Він поклав квіти на вільне місце на столі. Кошик на стілець. Сам зняв верхній одяг і, не в силах іти до шафи, кинув його на диван.