3.2. Час рятувати сім'ю

Коли Вероніка повернулася додому, то вже не відчувала такого сильного смятіння, як уранці. По дорозі вона купила коробку тістечок, бо її гість ще той солодкоїжка.

Залишилося лише вигадати яким чином пояснити Андрію, що фотографії, які він знайшов і усе, що він прочитав у журналі це просто… А дійсно, що?

Біля під'їзду вона бачить великого, наче ведмедя, чоловіка, який опирається на свій автомобіль і заінтересовано дивиться у її бік. Його погляд зупинився десь на рівні грудей. Ніка опускає очі на тістечка, які він сверлять очима, і підійшовши ближче до гостя, цокнувши, промовляє: 

- Ні, я, звісно, розумію, що ти з розуму сходиш від солодкого, але не настільки, щоб навіть не привітатися з сестрою, - сказавши це, вона навіть трохи підсміюється.

Костянтин Багряний нарешті піднімає очі на неї. 

Він не встигає сказати й слова.

З машини виходить руда, весела дівчина в соболевій шубці. Хлопаючи дверима, вона стає на носочки і кінчиками пальців легко вдаряє чоловіка по потилиці.

Таким жестом вона лише зколихує його волосся і викликає усмішку. В тому числі і у Вероніки, яка за декілька місяців вже звикла до такого нового виду запотиличника.

- Як ти можеш так себе вести,  як пеньок неотесаний, чесне слово...

Утім, Ніка не збирається довго мерзнути на відкритому повітрі, тому згружає коробку з тістечками в руки рудій красуні і промовляє:

- Ну що, народ, ваша сім'я, звісно, неймовірно мила, але час рятувати мою!

30 грудня, 18:30

Андрій не хотів надто швидко повертатися додому.  Але якби й хотів всеодно не вийшло б. Через заморозки та снігопад, який замітав столицю, періодично перериваючись не більше ніж на годину, всі рейси на літаки на найближчу добу відмінили. Тому, закінчивши збирати свої речі, він забрав на тумбочці готелю свій квиток на скорий поїзд (а він заздалегідь придбав його на всяк випадок) і вийшов з номера в напрямку сходів. На ресепшині здав ключ. Біля виходу його вже чекало таксі.

Через крок на свіже повітря рясний сніг вмить осипав його голову, куртку, але замерзнути не судилося, бо така сніжна погода, здавалось, освіжає і  трохи зберігає тепло на його волоссі, ніби хутро.

Андрій відмовив таксисту в пропозиції покласти багаж у багажник, бо з собою у нього була лише сумка у якості ручної поклажі. Цю сумку він поклав поряд з собою на заднє сидіння. Перед цим у відчинені двері автівки він витрусив залишки снігу, що ще не встиг змочити його голову, та зняв куртку і також витрусив, після чого кинув її біля сумки на сидіння.

Зимове місто потрапило в обійми хуртовини. Андрію подумалось, що такого снігопаду його море не бачило вже років з десять. Наче снігова стіна, сніг безперервно йшов, проносячись завірюхою, доки автомобіль не тронувся з місця, розвинувши більшу швидкість. Тільки-но це сталося, снігопад за вікном, ніби стишився і сповільнився.

Таксист включив якусь веселу новорічну музику, яку певно співали ще динозаври, але від того настрій ставав чомусь краще. Незважаючи на те, що, навіть вирішуючи робочі моменти, останні дні голова чоловіка була зайнята лише тим, що ж робити з “хоббі” його дівчини.

Єдиного рішення і плану для розвитку подій по приїзду в нього не було. Все коливалося від ігнорування підозр надалі до того, що квартира буде холодною і пустою, як і шафа з речами Ніки.

Трель телефонного дзвінка перервала песимістичні думки під оптимістичну музику і змусила Лісовського декілька хвилин обшукати кишені на штанях і в куртці. Нарешті він зміг роздратовано відповісти на дзвінок.

- Ну що там, вирішив питання по прибутковості інвестицій на наступний рік? - одразу ж весело цікавиться голос, чим викликає щире бажання послати його до… найпершої ялинки на дорозі.

- Пройшов дев'ять кругів пекла…  - видихає Андрій, тримаючи свій поганий настрій в коробочці. - Але врешті добре спітнів, довів, що ми сплатили всі податки в Україні, і ці зануди дали «зелене світло» на перерахування валюти за кордон.

- Як вони там з совістю? - хмикає цей веселун і окрім відголосків музики на задворках з'являються голоси і жіночий сміх. - Ми цього року знову добре наекспортували, держава ще не розрахувалася по сумах з повернення ПДВ. З банком якісь терки. У них там начебто збій чи пограбування. Дійшло до того, що викликали якусь юристку з Німеччини. А ще звітувати акціонерам. Добре, хоч мені не довелося напередодні свят пертися по справах. Рахунки фірми цілі, юр проблем з банком нема. Все в шоколаді, братан.

- Перестань фамільярничати. Я за тебе радий, що можеш відпочивати в приємній компанії з протилежною статтю, - огризається Лісовський, бо в сам не в дусі та зараз віддав би перевагу готуватись до свят з Нікою. - А мені з піною біля рота, як тому ротвейлеру треба було доводити, що за спец. контрактом, частина видобутого газу йде компанії, а частина — державі. Тільки ми свою частину одразу ж реалізуємо всередині країни і переводимо в фінанси. А в кінці року катавасія, бо держава наколола нашу фірму, що в решті решт розподіл не 50/50, а 40/60… і це не на нашу користь… 

- Ти про «Угоду про розподіл продукції»…  - починає сміятися цей макак хитрозадий. - То це скоріше грабунок. Хоча, як громадянин, я навіть відчуваю певну гордість винахідливості співвітчизників, - Андрій навіть зараз уявляє його пику під шофе від коньячку. - Це ж треба так накрутити, що врешті важче довести, що угода реалізується з відхиленням від умов, ніж довести, що недостачу компанія спускає в унітаз. В прямому сенсі цього слова.