6.Прощання

— Кірель! - почула я за дверима голос демона.

Схвильований голос. Занадто схвильований.

Не довго думаючи, я відчинила двері та вийшла у вітальню.

— Мені треба повертатися.

— Повертатися? - здивувалася я. — Ти ж казав про двадцять чотири години!

— Казав. Але на Айшарані щось трапилося. Оголошено загальний збір. А таке сповіщення знаходить адресата, за декілька миттєвостей, і байдуже в якому світі.  У нас є п'ять хвилин, щоб попрощатися.

— Попрощатися? Тобто ти передумав забирати мене з собою?

Ну нарешті! Я так і знала, що це розіграш. А якби я погодилася? Куди б він мене відвів? Зав'язав би мені очі і привіз би у якийсь павільйон з декораціями пекла?

Треба було погоджуватися. Ото б сміху було б!

— Вибач, але якщо оголошено загальний збір, то сталося щось дуже погане. Не думаю, що тобі буде зараз там безпечно.

— Так, дійсно! - скептично подивилася я на нього.

— Але я обов'язково повернуся. Сподіваюся це відбудеться дуже скоро, а поки що... - демон протягнув мені каблучку з блакитним каменем. — Вона захистить тебе і покаже істину. І не забувай про квітку, вона тобі стане у нагоді, коли ти будеш відчувати себе самотньою. Прощавай, Кірель!

— Прощавай, Максе!

А потім він мене поцілував, і від цього поцілунку, в мене аж ноги підкосилися. Стільки в ньому було пристрасті, стільки надії, смутку і, здається навіть гіркоти розчарування розлукою.

І я точно знаю, що це були не мої відчуття.

А потім демон розчинився у повітрі, не розриваючи поцілунку.

Кліпнувши очима, я озирнулася навколо. Він зник. Просто взяв і зник.

Я кинулася до дверей, але вони були зачинені із середини. Двері на балкон також.

Невже він і справді розчинився у повітрі? Чи може все це мені наснилося?

А потім заграла пісня "Мариво Міраж" Артема Пивоварова на мобільнику, який я забулася дістати з куртки, коли повернулися з Максом з ялинки.

Чи я сама повернулася!?

— Так, сестро! - відповіла Алісі, навіть не дивлячись на дисплей, бо ця пісня стояла рингтоном лише на сестру.

— Кірусюююю.... - почувся заплаканий голос сестри.

— Що трапилося, Алісо?

— Я їду до тебе! Більше не можу так!

— Ти можеш мені до пуття сказати, що трапилося?

— Нідія Миколаївнаааа...  Це Стерво, записало мене на аборт...

— Що? Ти вагітна?

А потім я почула лишень всхлипи.

І ридала Аліска ще декілька годин, але вже на моєму плечі.

Як виявилося, свекруха сестри, вже дуже  давно слідкує за нею. Тому одразу ж дізналася про візит Аліси до жіночого лікаря, а від того за пристойну сумму, про вагітність. Аліса розповіла, що хотіла зробити Сергію подарунок на Новий рік, розказавши про дитину. Але Надія Миколаївна, перехопила її, і сказала, ні навіть вимагала, щоб невістка позбулася дитини. Бо бачте, Сергійко ще занадто молодий, щоб ставати татусем. Ага, у тридцять два роки, замолодий. Бо кар'єру ще не побудував.

А вони між іншим, вже п'ять років у шлюбі, і це перша їх вагітність. А Алісі вже двадцять вісім, і біологічний годинник цокає. Вона вже давно мріє про дитинку.

— А, що Сергій? - запитала у сестри.

— А, що Сергій? Ти ж знаєш, що він зробить так, як скаже матуся. Тюхтій він, ось хто!

— А я тобі це давно казала.

— Я краще сама залишуся, з дитиною на руках, аніж позбудуся її...

— От і правильно. А сама ти не залишишся, бо в тебе є я. До народження дитини, поживемо в цій квартирі, а потім продамо і купимо будиночок за містом. Щоб мій племінник, або племінниця, роса на свіжому повітрі, а не в забрудненому місті. Все буде добре.

— Ой, а що це в тебе? - і сестра кивнула на столик біля ялинки.

Я подивилася в той бік, і застигла. На столику, де я й залишила, стояв скляний купол із червоною трояндою. Чомусь перевела погляд на свою руку, на яку демон одяг мені каблучку, і вона таки була на пальці.

Можливо все, що відбулося минулої ночі, було насправді? Все було реальністю, а не сном?

Я піднялася з дивану і підійшла до столика, взяла купол з квіткою. Зараз перевіримо. Якщо все було насправді, то я зараз опинюся в оранжереї сестри демона. Та й Алісі там сподобається. Хоч відволічеться.

Я підійшла до сестри і простягла купол їй, але сама не відривала рук.

— Це мені подарували.

І коли Аліса доторкнулася до скла, ми дійсно опинилися в саду, в тій самій альтанці, що і з демоном.

— Як тут гарно! - озиралася сестра навкруги, з широко розкритими очима. — Як ми тут опинилися?

— Я ж сказала, це подарунок!

І розповіла все сестрі.

І про те як розмовляла з нею по телефону і знайшла інструкцію до ворожіння, і те як саме ми з Танею ворожили минулого року. І про Максима, з його образливими словами, і про демона, який викинув вже колишнього мого хлопця з квартири. І про світ демона, і про те, як проявили час на гірці з санчатами. Про подарунки, і про те, що я виявилася його судженою. І про те, як він зник. Навіть про свої підозри, що це все було розіграшем, або маренням божевільної. Про все розказала, але на серці не стало легше. Навпаки, щось наче стиснуло його...

Аліса сиділа коло мене в альтанці, і уважно слухала, жодного разу не перебивши. І тоді я наважилася розповісти про дзеркало і морозний візерунок.

—  Я сподівалася, що цей день ніколи не настане... - з сумом промовила сестра.

— Ти про що? - здивовано глянула на неї.

— Коли мама помирала, вона дещо мені розповіла, але взяла з мене клятву, що я буду мовчати, поки не прокинеться твоя сила. Ось цей день і настав...