Новий рік

Дітлахи ще довго спілкувались з дідусем та Снігуронькою. Розповідали нам віршики чи просто якісь історії. Усе це затягнулось на кілька годин. І поки ми з Лукою опісля сходили в магазин, що знаходиться практично в іншому кінці містечка, до Нового року залишилось не так вже й багато часу.
 

– Не шкодуєш, що залишилась? Ти могла поїхати ще зранку й уже бути вдома – чомусь навіть не задумувалась про це. Тут надто добре.
– Точно не шкодую. Це було весело.
– Ти знала про свої акторські здібності?
– Брехати не буду, вперше помітила таке за собою, – усміхаюсь, продовжуючи нарізати моркву для олів’є.
– Тоді це талант.
– Не перебільшуй. Це все просто дитяча вистава. Їм було весело, нам було весело, ось і все. Особливих акторських здібностей для цього мати не потрібно.
– Як скажеш. Цікаві в тебе кубики виходять, – Лука іронічно посміхається, розглядаючи дивно нарізані овочі.
– Якщо не подобаються, я можу не допомагати, – відкладаю ніж і схрещую руки на грудях, кидаючи не надто доброзичливий погляд на чоловіка.
– Мене все влаштовує. Тим паче ніхто, крім нас, цей салат їсти не буде.
– Взагалі не розумію, навіщо ми так заморочуємось, – знову беру ножа, перед цим випадково зіткнувшись пальцями з рукою Луки. Мимоволі усміхаюсь цьому невинному жесту.
– Це традиція. І якщо вже ти змусила мене спуститись за ялинкою в підвал, – це, до речі, далось мені нелегко, – то їстимеш олів’є. Навіть не здумай казати, що воно не смачне, – грайливо погрожуючи ножем промовляє чоловік.
– І не скажу, – краду з його дошки шматок солоного огірка, за що отримую по пальцях. – Я так давно не їла олів’є, що просто мовчки наминатиму за обидві щоки.
– От і чудово. Скільки у нас ще є часу?
– Дві години.
– Прекрасно. Все встигаємо.
– А багато нам ще робити треба? Сподіваюсь, ти не вигадав меню з мільйону страв, які потім доведеться роздавати всім навколо, аби не зіпсувалось.
– Та ні, – коротко відповідає Лука.
– А як це в нас традиційний Новий рік пройде без телевізора?
– Нормально. Можемо переглянути щось онлайн. Та я пропоную, замість звернення президента, писати бажання на листочках.
– І потім питимемо несмачне шампанське з попелом?
– Не настільки все традиційно, – нарешті я знову бачу прекрасну усмішку. Лука надто сконцентрований, коли готує.
– А що ми будемо робити з тими папірцями?
– Побачиш. Не розкриватиму усі секрети одразу, – тепер же та усмішка перетворюється у щось більш грайливе, ніж миле та люб’язне.
– Інтригуюче.
– Нічого особливого.
– Впевнений?
– Не думаю, що це тебе вразить, – тепер я ще більш впевнена у зворотному.
– Перевіримо.
– Ти якийсь загадковий.
– Тобі здається, – Лука ховає усмішку й знову поринає в кулінарію.
– Можна я залізу в твій гардероб? – безсоромне питання, здається, дивує чоловіка.
– Навіщо?
– Одяг людини може багато про неї сказати.
– Тоді дивись.
 

Підходжу до старенької дерев’яної шафи. Відчиняю скриплячі дверцята й переглядаю одяг, що ховається за ними. Знаходжу те, що шукала, й зачиняю шафу.
 

– У мене є геніальна пропозиція.
– Яка?
– Я тут знайшла новорічний светр. Одягай.
– Серйозно?
– Невже ти проти?
– То я буду святковим, а ти ні? Так не годиться.
– Хто сказав, що святково вбраним будеш лише ти? Костюм Снігуроньки у мене з собою.
– Ммм, – дивна реакція.
– Що?
– То я краще форму одягну.
– Поліцейський і Снігуронька? Звучить як сюжет фільму для дорослих, – сміюсь. Не розумію, чому в мене виникла саме така асоціація.
– Тоді можеш дістати з шафи ще один новорічний светр і одягнути його.
– Ти дозволяєш?
– Якщо пропоную, то, мабуть, дозволяю.
– Дякую, – цілую чоловіка в щоку й повертаюсь до шафи, щоб дістати ще один розкішний новорічний светр. Швидко натягую його поверх свого тонкого гольфа.
– Тобі личить.
– Мені також подобається, – доволі вільний светр створює додаткове відчуття затишку. І тканина у ньому приємна.
– Пропоную запалити гірлянди та свічки й не використовувати додаткове світло.
– Згодна. Буде доволі мило і романтично, – здається, я зараз усміхаюсь на всі тридцять два.
– Ти по життю романтик?
– Ще й який. Якщо буду занадто усе романтизувати, ти мене спиняй. Бо я далеко зайти можу, – надто далеко.
– Мене в принципі все влаштовує.
– Горошок у салат додати не забудь – коли Лука збирається заправляти олів’є, акцентую я.
– Точно. А я й забув би.
 

Цікавий у мене цього разу Новий рік буде. На столі мандарини, олів’є та пляшка шампанського. Поруч малознайомий чоловік, який зараз чомусь здається ріднішим за всіх на світі. Я взагалі не дуже то й уявляю, де зараз знаходжуся, та все одно почуваюсь щасливішою, ніж будь-коли раніше.
 

– Про що думаєш?
– Про те, наскільки я зараз щаслива.
– Тут? Зі мною? Поміж карпатських гір, а не в рідному місті?
– Так. Тут і зараз. І саме з тобою. Здається, наче все саме так, як і має бути. Ніби я нарешті вдома. Розумієш?
– Гадаю, що так. Саме через це я і залишився тут п’ять років тому.
– Мабуть, це якесь магічне місце. Воно змушує людей думати про те, що це їхній дім.
– Не думаю. Просто люди правильні. Народжені для того, щоби жити тут.
– Можливо.
– У нас ще є ціла година. Не хочеш прогулятися?
– Я не проти.
– Про всяк випадок напиши своє бажання на папірці й візьми з собою, – чому ж він так зациклений на цьому?
– Думаєш, ми довго будемо гуляти?
– Хтозна, куди заведуть нас ноги.
– Дай мені хвилинку, – обдумую якесь дурнувате бажання, про яке я точно забуду. Лише для традиції напишу його. – Можемо йти.
 

Лука допомагає мені вдягнути куртку, після чого бере мене за руку й веде кудись у сторону гір. Наші пальці переплетені, що змушує мене знову думати про романтичність усієї ситуації. Перші кілька хвилин панує тиша, але я вирішую все ж таки перервати це мовчання.