Знайомство

Несподіване відрядження перед самим Новим роком зовсім не входило в мої плани. Мушу їхати чортзна-куди, навіть не знаючи, що буду там робити. І все через те, що начальниця дізналась про мої стосунки з її сином. Мала зустрічати Новий рік у компанії симпатичного хлопця, а буду завантажена роботою в незнайомому місці. Службове авто зупиняється біля місцевого відділку поліції. Дякую начальниці, що хоч авто дала.
 

– Приїхали. Виходь.
– Можна було б і ввічливіше.
– Через тебе мені довелось проїхати пів країни і зараз потрібно повертатись назад. Потім вислуховуватиму від дружини, який я поганий чоловік.
– Пробачте. Та це все одно ваша робота, – гримаю дверима й прямую до дверей відділку.
 

Зовні виглядає ще гірше, ніж наш. Стара, замучена життям будівля. І тут мені потрібно буде провести мінімум три дні. Все залежить від того, наскільки довго начальниця злитиметься або ж від складності справи.
 

Відчиняю важкі темні двері. І те, що я бачу далі, вражає. Відділок грає різнобарв'ям гірлянд та інших новорічних прикрас. І це лише коридор. Боюсь уявити, що я побачу в кабінетах. Тільки-от як мені вгадати, у які двері заходити. На них лише новорічні вінки, ні таблиць, ні навіть номерів кабінетів я не бачу. Була-не-була. Стукаю в перші двері.
 

– Заходьте, – хтось є, і вже добре.
– Вітаю. Гайко Вероніка Василівна, – я нікого не бачу, але тут точно хтось є.
– Знаєм таку. Доброго ранку.
 

З-за ялинки, що стоїть біля робочого столу, виходить молодий чоловік. Розкішне кучеряве волосся каштанового кольору одразу ж приковує мою увагу до обличчя. Проникливий погляд наче проходить крізь мене, а губи складаються в дивну усмішку. Порушую хвилинне мовчання невинним жестом привітання: протягую руку. Чоловік відповідає тим же.
 

– Мене можете звати просто Лука. З Кийова, значить, до нас навідались? – сподіваюсь, мені не доведеться зіткнутись з закарпатським діалектом – мій найбільший страх у цьому відрядженні.
– Так.
– Та босорканя геть вже страх втратила. Я вже не знаю, чим завантажувати її спеціалістів.
– Що означає те слово? – сміюсь. Хоча змушена визнати: мені подобається те, як він назвав мою керівницю.
– Ох, як же то по вашому? – чоловік чухає потилицю, згадуючи потрібне слово. – Відьма.
– Це точно про неї. А багато спеціалістів вона сюди відправила?
– Вильо, – ну все: кругом – вийшла звідси. – Ха-ха-ха, – чоловік заливається сміхом. Усмішка його випромінює радість, та я якось всміхнутись бажання не маю. – Бачила б ти своє спантеличене обличчя, – швидко ми перейшли на "ти". – Ми всіх перевіряємо на ставлення до місцевого діалекту.
– Фух. То це лише перевірка?
– Я сам не місцевий, працюю тут уже п'ять років. Це такий собі бермудський трикутник. Та гадюка чимало хороших кадрів сюди відправила. Хтось не витримав місцевого колориту й не виконав свої завдання. Що та карга з ними робила потім, я не знаю. Інші ж просто залишились тут як і я.
– Тобто тебе теж вона сюди сплавила? Я думала, що лише дівчат відправляють у це "заслання".
– О, ну я просто виявився надто розумним і затьмарював її.
– А чому залишився? Якщо розумний, то тебе будь-де раді були б бачити.
– Подобається мені тут. Досить балачок. Перейдемо до твого завдання, – навряд чи тут буде якесь цікаве розслідування, тому вже готуюсь розбиратись з якоюсь бійкою чи дрібною крадіжкою.
– Уважно слухаю, – напружуюсь.
– Розслабся. Я не такий, як твоя начальниця.
– Це лякає ще більше. Я хоча б знаю, що можу очікувати від неї.
– Зі мною ще легше. Перед Новим роком важливих справ у нас немає. Тому усі ми готуємось до святкування. І ти нам дуже з цим допоможеш.
– Серйозно? Святкувати Новий рік? Таке моє покарання? – сміюсь.
– Якщо гадюка не дізнається про це, я розповім їй жорстоку історію про те, як ти розгрібала наші архіви декілька діб поспіль, – ця усмішка вселяє довіру.
– Вау. Мені вже тут подобається.
– Це ще ти з колективом не знайома. Ходімо, – Лука відчиняє двері, пропускаючи мене вперед.
– І куди нам? У вас тут все так незручно. Незрозуміло, де який кабінет.
– Місцеві і без табличок усе знають. Не витрачаємо кошти на зайве барахло.
– По кількості новорічних прикрас так не скажеш.
– О, ну це особливість нашого відділку. Замість цукерок чи домашнього вина, які вічно хтось хоче нам всунути, ми беремо подяку іграшками.
– Це класно, але нам точно потрібно спускатись у підвал?
– Так. Не бійся. Думаю, тобі там сподобається. Тільки візьмись за мене, щоби не впасти.
 

Лука протягує руку. Міцно хапаюсь за неї й спускаюсь за чоловіком. Знову якийсь коридор. Тільки цей вже темний. Тут дуже вологе повітря, просякнуте сирістю. Та за дверима знаходиться велика зала, у якій з десяток людей займаються прикрашанням стін. І пахне тут святом.
 

– Шановні мої підлеглі, мушу відволікти вас від прекрасного заняття на кілька хвилин, – усі, як по команді, збираються навколо нас. Помічаю запитальні погляди, які вивчають мене з ніг до голови. – Знайомтесь, це Вероніка Василівна.
– Можна просто Ніка, – перебиваю я Луку. Сподіваюсь, за це мені не влетить.
– Добре, це Ніка. Вона приїхала до нас з Києва. Ще одна жертва знайомої нам усім відьми. Тому попрошу вас бути люб'язними з колегою.
 

У колективі самі лиш хлопці. Я до такого звикла, але ці надто люб'язні. Усі по черзі підходять, щоби познайомитись зі мною. Давненько я не знаходилась у такому приємному колективі. Тут навіть повітря пахне добротою та щирістю.
 

– Познайомились? Тепер до роботи. Дайте Ніці якесь завдання, а я приєднаюсь до вас через двадцять хвилин. Не ображайте новеньку.
– Буде зроблено, бос, – до мене одразу ж підходить Максим. Здається, він найбільш привітний з усіх.
– Уважно слухаю та приймаю завдання, – спина рівна, на обличчі – серйозність. Я вмію погратись в строгого поліцейського.
– Полегше, пані. Ми суворості не любимо, – безжурна усмішка хлопця змушує мене розслабитись.
– Окей. Що мені робити?
– Є два варіанти. Може виправити цю жахливо прикрашену ялинку або допомогти мені з костюмами. Дещо треба підшити, поправити.
– У вас навіть костюми є?
– Лука, як завжди, не все розповів. Ми проводимо свята для дітей. У нас в містечку їх не так вже й багато, але хочеться подарувати діткам свято.
– Це круто. У вас і сценарій якийсь є?
– Звісно. Лука, хоч і дозволяє нам усілякі спонтанні корпоративи чи щось подібне, вимагає, щоби все було хоча б якось сплановано. Особливо, якщо це стосується дітей.
– Мабуть, його діти теж приходять на свято?
– Помиляєшся. Лука самотній птах. Я так-то і з дівчиною його ніколи не бачив.
– Щось ми кудись не туди пішли. То що там у вас по сценарію?
– Банально. Дід Мороз, тваринки, сніговик. А цього року є всі шанси познайомити дітей зі Снігурочкою. Якщо ти не проти, звісно.
– А хто буде дідусем? – це в принципі не вплине на мій вибір, але все одно цікаво.
– Цього року черга Луки. Сподіваюсь, він не відмовиться, як минулого разу.
– То у вас і черга є?
– Звісно. Не цікаво кожного разу виконувати одну й ту ж роль.
– Мені вже тут дуже подобається, – Максим дістає телефон і дивується від побаченого повідомлення.
– Лука просить тебе піднятись до кабінету. Не загубишся?
– Дорогу знайду. Дякую, – цікаво-цікаво. Навіщо я йому знадобилась.
– Можна? – запитую я перш ніж зайти.
– Проходь.
– Щось сталось?
– Впевнений, Максим уже розповів тобі про нашу коротеньку виставу.
– Так. Я навіть майже погодилася грати роль Снігуроньки.
– Швидко однак.
– Щось не так?
– Я якраз пишу сценарій. І мені спало на думку зробити дітям квест-гру. І так як дійство проходитиме в нашому відділку, треба придумати якесь розслідування. У голову абсолютно нічого не лізе. Можливо, у тебе є ідеї? – Лука знає, до кого звернутися. Я ж ходячий генератор ідей.
– О, ну ми можемо зробити Діда Мороза злочинцем, який вкрав, наприклад, ялинку. Без ялинки немає подарунків, отже і свята, як такого теж не буде.
– Цікаво. Продовжуй, – чоловік заінтриговано чекає моїх ідей, підперши підборіддя руками.