Розділ 3. В очікуванні дива.

Ми загнали машину до СТО, я залишила номер телефона та адресу. Вийшла я звідти щаслива, хоч і втомлена. До Нового року залишилося півтори години, я ще не вдома, але в компанії цікавого хлопця, якого відпускати зовсім не хочеться...

— Про що думаєш?

— Як запитати в одного симпатичного хлопця, з ким він святкуватиме Новий рік?

— Якби я був на місці цього хлопця, то відповідь була б з котом і собакою.

— А, чи не хочеш ти зустріти Новий рік в компанії людей? Просто, я їду до сестри, а там діти, чоловік...Загалом, нічого і нікого цікавого. Ну то як?

— Я тільки за. Сподіваюсь, мої звірі не образяться і з будинку мене не виселять.

Артем розсміявся, а разом з ним і я. Діставши телефон з кишені, я написала сестрі повідомлення: “Я вже у Львові, скоро приїду. Буду не одна.” На що, рівно через хвилину отримала відповідь: “А з ким? Хто він? Я про нього нічого не знаю!” Я усміхнулася екрану, заблокувала телефон і підняла погляд на Артема. “Хто ти? Адже, я й сама про тебе нічого не знаю. Треба хоч щось запитати, бо сестра спокійно жити не дасть.”

— Артем, а ким ти працюєш?

— Юристом, в будівельній компанії. А ти?

— Дизайнером інтер’єрів.

— Ооо, а я як раз купив нову квартиру і хочу зробити там гарний ремонт. Допоможеш?

— Звичайно. Ой, треба викликати таксі. - кинулася я діставати телефон.

— Я вже викликав, через 5 хвилин машина має приїхати.

Я мовчки потупила погляд в землю, тихенько потираючи замерзлі руки. Артем це помітив і вирішив допомогти. Він взяв мої руки у свої та почав на них дмухати, щоб хоч трохи нагріти. Мені це здалося таким милим, що по щоці потекла сльоза. Я швидко відвернулася так, щоб хлопець цього не помітив.

Отак ми стояли, поки не приїхало таксі. В машині ми сіли на різні місця: Артем сів біля водія, я — ззаду.

Дорога до будинку сестри не зайняла у нас багато часу. Доїхали ми за хвилин 20. Заплативши водію, ми побажали йому гарного Нового року і вийшли з машини.

— Ну що, ходімо?

— А може, прогуляємося? Ще час є, а тут недалеко головна ялинка міста стоїть...

— Давай. Але ти будеш моїм екскурсоводом, оскільки самостійно по Львові я ніколи не гуляла.

— Ооо, тоді, міледі, приготуйтеся до найкращої екскурсії у вашому житті!

Я голосно та щиро розсміялася. Артем протягнув мені руку, я завагалася, але вклала свою долонь в його. Хлопець посміхнувся і повів мене гарними вуличками міста. Повсюди стояли охайні, гарні будинки, гуляли закохані пари, сім’ї з дітьми. Атмосфера була святкова, голова йшла обертом. Сніжинки кружляли в повітрі, обережно падали на землю, покриваючи її шаром пухкого снігу.

В мене раптово виникло бажання пограти в сніжки. Я вирвала руку, схопила сніг в жменю, і навіть нормально не зліпивши, кинула в Артема. Той в боргу не залишився і також жбурнув в мене сніжка.

— Ах так! Лови! - крикнула я і кинула в нього цілу жменю снігу.

— Ну все, ти догралася!

З цими словами Артем налетів на мене і схопив в обійми. Не встигла я опам’ятатися, як ми полетіли в найближчу купу снігу. Штани, куртка та шапка були мокрі, зате очі світилася від щастя, а на обличчі не сходила посмішка. “Все, не відпущу!” - проминула думка у мене. “Він ідеальний! Мій!”

— Ну от, тепер на ялинку ми не підемо зараз.

— Чому? - засмутилася я.

— Бо ти вся мокра. Ще захворієш, і ми потім не зможемо гуляти. Ходімо до твоєї сестри, тобі потрібно переодягнутися та погрітися.

— Ладно, але пізніше, після опівночі, ми все одно підемо дивитися на ялинку. Правда?

— Правда-правда. Ходімо.

Всю дорогу Артем розповідав мені різні жарти, ми сміялися, говорили на різні теми, але руку мою він не відпускав, від чого на душі стало приємно. 

Його очі світилися, він весь випромінював світло та позитив. До нього ти, навіть якщо не хочеш, тягнешся. Біля під’їзду я захотіла поцілувати Артема, але подумала, що це якось не правильно і тому просто повела хлопця до квартири сестри.

Ми швиденько піднялися на третій поверх, і я подзвонила в дзвіночок біля дверей. Двері відчинив чоловік Маргарити — Олексій.

— Ооо, мала, заходь. Проходьте. - він протягнув руку до Артема. - Олексій — чоловік сестри Карини.

— Артем. Друг Карини.

— Друг, значить. Ну добре, роздягайтеся, проходьте в кімнату. Карина, зайдеш на кухню, до сестри.

Олексій почекав, поки ми роздягнемося і забрав Артема з собою в кімнату. Я ж пішла на "розстріл".

— Привіт, сестричко. Я так сумувала. Я тебе дуже сильно люблю, ти знаєш?!

— Де ти лазила? Ти вся мокра! Швидко переодягайся!

— Мої речі в тій самій шафі?

— Так. Іди-іди.

Я швиденько забігла до дитячої кімнати, закривши зсередини двері. Шафа стояла на своєму місці. Я підійшла до неї, відчинила та дістала потрібний одяг. Одягнув обережно плаття та туфлі, я покрутилася перед дзеркалом. “Бомба!” - винесла вирок я, відкрила двері та пішла назад до сестри.

— Марго, в тебе є фен?

— Є. У ванній кімнаті.

— Дякую.

Я швидко знайшла фен та почала сушити волосся. Раптом, двері відчинилися і туди ж зайшов Артем. Його очі розширилися і ще дужче заблищали.

— Ти така гарна. - хлопець не відриваючи очей, продовжив шепотом: — Пробач за те, що я зараз зроблю!

Промовивши це, він поцілував мене. Я обережно поклала руки йому на плечі, його долоні лягли мені на талію. Ми цілувалися повільно, смакуючи. І хоч починало бракувати повітря, переривати поцілунок ні я, ні він не хотіли. Але, нічого не буває вічне, от і ця казкова мить швидко закінчилася тоді, коли до ванної зайшла Маргарита.

— Карина, ти вже досуши..? Ой, вибачте...

Сестра прожогом вискочила з ванної, але момент вже пройшов. Артем розірвав поцілунок, бо ця раптова поява Марго його приголомшила. Я посміхнулася і чомусь почала сміятися. Артем з нерозумінням поглянув на мене, на що я відповіла:

— Марго тепер нам це пригадуватиме ще 10 років.