Розділ 2. Ми врятовані

Через 2 години перебування в одній машині, ми дуже добре потоваришували. Звичайно, Артем мені подобається, як хлопець, але в нього, напевно, є дівчина. А, навіть, якщо немає, то йому така, як я, не потрібна.

— Чого засмутилася, Карина?

— Та ні, нічого. Все нормально. Ой, дивися, щось їде!

Не дочекавшись відповіді Артема, я вилетіла з машини та почала махати. Коли транспорт під’їхав ближче, я зрозуміла, що це трактор, а, значить, він зможе нас витягнути до траси. А там вже викличемо евакуатор.

Я почала ще енергійніше махати руками, щоб мене точно помітила. Через декілька хвилин, трактор під’їхав до нас і зупинився.

— Привіт, красуня. Що, застрягли? - кивнув він на машину.

— Та є трохи. Не допоможете, дядьку?

— Та чого ж не допомогти? Тим паче через пару годин Новий рік. Сідай у свій “кабріолет”, витягну вас до траси. Там вже розберетеся?

— Так-так, звичайно. Почекайте, зараз дам трос.

Я швидко відкрила багажника, взяла потрібне і закрила назад. Трос протягнула чоловіку, який визвався нам допомогти. Він прикріпив його спочатку до моєї машини, потім — до свого трактора.

— Все?

— Так, красуня. Сідай в машину, будемо їхати.

Я заскочила на своє сидіння і помахала нашому рятівнику. Той завів трактора і ми зрушили з місця, потрохи набираючи швидкість.

— Це хто? - запитав нічого не тямущий, Артем.

— Не знаю. Якийсь тракторист. Неважливо. Важливо те, що він витягне нас до траси. А там викличемо евакуатор зі Львова. Ооо, зв’язок з’явився!

— Так? Нарешті! - викрикнув Артем і схопив телефон.

“Напевно, дівчині писати буде, щоб не переживала. Точно, треба Марго написати, а то вона там вже собі місця не знаходить.” Я взяла телефон і зайшла в телеграм, щоб написати сестрі, коли побачила, що мені пише якийсь невідомий номер. Заглянув в листування, я побачила повідомлення: “Ти не проти продовжити наше спілкування?” Дивитися профіль відправника я навіть не стала, бо знала що це Артем. “Значить, дівчини немає. Ну що ж, шлях вільний.” Я швидко написала сестрі, що застрягла в дорозі і поклала телефон до кишені.

— Я не проти.

— То, можливо, погуляємо завтра?

— Можна. Тільки після обіду вже.

— Про час, може, краще домовлятися завтра?

— Напевно, так. Спишемося. Зараз головне доїхати додому.

— Це точно.

— Ти не голодний? Не хочеш гамбургер? Він великий, я поділюся.

— Давай, а то я останній раз ще у батьків їв, о другій годині дня.

— Тримай. - протягнула я Артему шматок гамбургера та трохи картоплі фрі.

— Дякую. Карина. Можна дещо запитати? Тільки ти не подумай, що я маніяк якийсь.

— Питай.

— В тебе є хлопець?

— Ні, немає. Зустрічне питання: в тебе хтось є?

— Так. Кіт Карл та собака Джессі.

Мій сміх розлився на всю машину. Цю хвилю підхопив Артем, і невдовзі наша машина гриміла від нашого сміху. Припинили сміятися ми лише тоді, коли зрозуміли, що машина зупинилася. Я вийшла з машини тоді, коли водій трактора вже відчіпляв нас.

— Дякую Вам, вельми дякую. Ось, тримайте — я тихо поклала йому до кишені п’ятсот гривень. - До побачення. Гарного Нового року!

І поки він не прийшов до тями, я швиденько залізла до машини. Витягнув телефон, я набрала номер евакуаційної служби. Вони трубку підняли, хоч і не відразу.

— Доброго вечора, Вас вітає евакуаційна служба міста Львова. Куди потрібно їхати?

— Зараз скажу, почекайте хвилину.

Я тільки хотіла пробити через інтернет своє місцеперебування, як раптом Артем сказав:

— 19 км траси Е-40.

Я повторила те саме оператору, на що та відповіла:

— Добре, через пів години машина приїде за вами.

— Дякую.

Оператор скинула, я подивилася на час та відклала телефон.

— Через 2 з половиною години — Новий рік.

— До Львова їхати приблизно пів години ще.

— Ну, це аби через півтори години ми приїхали... Евакуатор буде лише через пів години, потім ще їхати пів години до Львова, на СТО. Потім ще на таксі до сестри, а тобі — додому.

— Ну так. Але мені сподобалася наша маленька пригода.

— А якщо чесно, ти справді був готовий зустріти зі мною Новий рік в машині?

— Так. І взагалі, ти мені дуже подобаєшся. Я хочу продовжити наше спілкування. А, можливо, не лише спілкування...

При цьому хлопець загадково посміхнувся, я ж лише відвернулася до вікна. Через 20 хвилин мені зателефонувала оператор:

— Уточніть, ваша машина червона, стоїть біля магазинчика?

— Так. Ааа, я вже бачу ваш евакуатор.

Я вийшла з машини та помахала водію евакуатора. Той посміхнувся і під’їхав до нас.

— Добрий вечір. Оце Ви примудрилися, перед самим Новим роком застрягнути. Давайте трос і швидко їдемо до Львова, бо я додому вже хочу, до сім’ї.

Я посміялася, віддала йому троса та сіла назад в машину.

— Ну що там?

— Зараз поїдемо.

Як на підтвердження моїх слів, машина рушила з місця і тихенько покотилася по асфальту, набираючи швидкість. До Львова ми доїхали за 20 хвилин. Ще 15 хвилин зайняла дорога до найближчого СТО.