— Алло, так.
— Ну ти де?
— Маргарита я вже виїхала з дому. Через 2 години буду вже у вас. Люблю тебе.
Я кинула слухавку, не дослухавши нотації сестри про те, що мені вже давно час завести сім’ю, дітей. Ну, а навіщо слухати маячню, якщо я не можу донести до Марго, що щоб мати сім’ю, дітей, треба мати чоловіка. А з цим у мене завжди було складно.
Дороги до Львова я добре не знала, оскільки їхала перший раз машиною, тому вся надія була на навігатор. Поворот за поворотом, гарна дорога, скоро буду проїжджати Луцьк. Можливо, зупинюся, перекушу щось, бо я виїхала і, навіть, не поїла. Ще декілька хвилин їзди по прямій дорозі і ось довгоочікувана табличка “Луцьк”.
Я, через інтернет, подивилася, що до МакДональдзу їхати ще хвилин 20, а ще там поряд є заправка, що також дуже добре. Пришвидшивши машину, я почала маневрувати між рядами машин, бо мій шлунок підняв бунт проти голодування. Доїхавши, нарешті, до МакДональдзу, я припаркувала машину і, закривши її, пішла всередину, робити замовлення.
Коли я зайшла туди, то відразу зрозуміла, що швидко не вийде, тому що людей там було багато. Ставши в чергу, я дістала телефон і написала сестрі: “Буду через години 2.” Сестра прочитала, але нічого не відповіла. “Образилася чи що?” - подумала я і поклала телефон назад в кишеню.
Підійшла моя черга оформлювати замовлення. Я тикнула на “Бігмак”, середню “Картоплю Фрі” та середню “Кока-колу”. Комп’ютер вказав мені номер замовлення та вартість. Я оплатила все картою та відійшла в бік, в очікуванні свого замовлення. Чекати довго не довелося, вже за 15 хвилин я йшла щаслива до машини, з повним набором їжі. Ледве відчинивши двері, я завантажила все це на пасажирське сидіння та сіла на водійське місце.
Я вже виїжджала зі стоянки, коли мені помахав хлопець, який стояв на обійсті. Я зупинилася біля нього та опустила вікно.
— Що тобі треба?
— Дівчино, а ви не на Львів часом їдете?
— Можливо. А що таке?
— Та просто водій блаблакару, який я замовив, скасував поїздку , от і шукаю машину, щоб додому доїхати. Підвезете?
“Взагалі-то, підбирати людей з вулиці — небезпечно!” - кричав мій розум, але я не слухала:
— Так, але сідайте назад, бо тут трохи завалено. - зніяковіло попросила я.
Хлопець заглянув на переднє сидіння і засміявся. Я ще більше почервоніла, але все ж змогла запитати:
— Що смішного?
— Та ні, нічого. Все добре.
Я глянула на хлопця, але нічого не сказала. Він дістав телефон і щось почав комусь писати. “Напевно, дівчині пише, що вже їде додому.” - здогадалась я і всю увагу направила на дорогу.
Минув небезпечний поворот, я заїхала на заправку і вийшла з машини, щоб покликати заправника. Потрібну мені людину я досить швидко знайшла і покликала. Він підійшов, глянув на машину.
— Який Вам бензин?
— 95-ий.
Чоловік швидко залив мені повний бак, я подякувала, заплатила і сіла назад до машини. Мій попутник кинув на мене швидкий погляд і знову повернувся до свого смартфону. Я тихо сіла на сидіння, завела машину і виїхала з заправки.
— Як Вас звати? - вирішила порушити тишу я.
— Артем. А Вас?
— Карина. Звідки Ви родом?
— З Луцьку. Ви?
— З Рівного.
— До кого Ви їдете у Львів?
— До сестри. А Ви?
— Додому.
Я нічого не відповіла, поринувши повністю в дорогу, через те, що рух зараз дуже жвавий. Навігатор підказував мені, куди їхати, але чогось в мене було якесь дивне передчуття: щось точно станеться. Ми їхали начебто й туди, куди інші, але ось мій навігатор показує, що треба повернути, хоча всі інші машини їдуть прямо. “Навігатор має точно знати, а хто знає, куди їдуть ці люди.”
Плавно повернув машину, я поїхала по ґрунтовій дорозі, в якесь село. Дорога була дуже погана, машина стрибала по ямах, а не їхала.
— Щось ми не туди їдемо. А Ви знаєте дорогу, Карино?
— Не зовсім...
— Тобто, ви реально їхали по навігатору, не орієнтуючись в дорозі? В мене шок.
Я тільки хотіла щось відповісти, як машина раптово заглухла. Я спробувала знову її завести, але ця клята залізяка відмовлялася працювати.
— Чорт, чорт, чорт — прокричала я, луплячи руками по рулю
— Що таке?
— Машина заглухла. Не заводиться. Зараз спробую подзвонити в службу евакуації машин. - промовила та дістала телефон. - Чорт, зв’язок не ловить!
Артем дістав телефон і помахав головою:
— В мене також. Зараз спробую на вулиці.
Хлопець вийшов і почав ходити навколо машини. А я сіла і поклала голову на, складені на рулі, руки. По щоках потекли сльози. “Ну чого я така не везуча? От так завжди, всі проблеми липнуть до мене.”
Артем повернувся в машину і зітхнув. Я підняла на нього погляд, але відразу зрозуміла, що ні. Повернувши голову в колишнє положення, я продовжила плакати.
— Карина, Ви ж не винні. То все цей клятий навігатор, вашої провини немає. Заспокойтеся!- хлопець почав гладити мене по голові, від чого я потроху заспокоювалася.
— Ми з Вами застрягли посередині якогось лісу, двох, за 5 годин до Нового року. Просто жах!
— В кожній ситуації є свої плюси.
— Які тут плюси?
— Я ніколи не зустрічав Новий рік в компанії такої гарної дівчини, як Ви.
— Ну прям-таки. Не вигадуйте, звичайна я.
— Ні, не звичайна. Ви — особлива, звичайна дівчина не взяла б в попутники незнайомого хлопця з вулиці. - він розсміявся, а разом з ним і я.
— Мій мозок намагався мене переконати, але я не піддалася.
Ми сиділи та просто сміялися, як то це не нам доведеться святкувати Новий рік в машині, посеред лісу, з набором з МакДональдзу. Мені ніколи ні з ким так легко і просто не було, як з цим незнайомим хлопцем. Артем, ніби прочитав мої думки:
— Ну, якщо ж нам з Вами святкувати тут Новий рік разом, то може перейдемо на “ти”?
— Давайте, ой, давай.
Ми знову розсміялися. Артем випадково торкнувся моєї руки, від чого в мене по шкірі пішли мурашки. Хлопець це помітив і прибрав руку. Далі атмосфера ставала дедалі легшою, жартів звучало все більше.