Розділ 3

— Так не годиться, — Катя поглянула на годинник, встала з-за столу й закрила кришку ноутбука. — Я жива людина і теж заслуговую на відпочинок. Презентацію дороблю завтра.

На вулиці вже стемніло. У будинку навпроти ввімкнули світло. Майже в кожному віконці миготіли гірлянди. Де-не-де можна було навіть розгледіти сімейне застілля чи танці. У всьому цьому відчувався дух свята і чогось трішки магічного. 

— Кожного року, — прошепотіла дівчина, — вони вірять, що першого січня почнуть нове життя та виправлять старі помилки. 

Катя також хотіла у це вірити, однак її прагматичний розум не дозволяв їй цього: “Мільйони людей роками бігають по замкнутому колу й нічого у своєму житті не змінюють.”

Дівчина відчула сум. Захотілося знову стати маленькою. Вдягти зимову курточку, шапку й побігти на двір гратися в сніжки. І не приходити додому, поки мама не покличе до святкового столу.

Та через мить вона випірнула зі спогадів, оскільки гості нового сусіда так гучно співали й танцювали, що аж стіни тряслися. “Там і жінки, здається, є”, — Катя прислухалася до голосів.

Вона пройшла на кухню. Дістала з холодильника вчорашнє олів'є та пляшку червоного вина, увімкнула запис тогорічного Нового року у Нью-Йорку й сіла вечеряти. Вигляд прикрашеної ялинки, біля якої зібралися сотні людей, приголомшував. 

У вхідні двері знову постукали. “Вже втретє за сьогодні”, — відмітила подумки дівчина й пішла перевіряти хто там цього разу прийшов. Це знову був Назар. Його обличчя розчервонілося, волосся скуйовдилось. Сусід уважно дивився своїми нахабними очима на Катю. Їй стало ніяково. Дівчина щойно зрозуміла, що не дивлячись на близьку до свята годину, вона стояла перед ним в старезних лосинах, яким вже, мабуть, було років сто не менше, й розтягнутому светрі. Її руді коси неслухняно стирчали у всі боки. Сусід же натомість був одягнений у сірий костюм та білу сорочку. “Аж надто по-діловому” — подумала вона й відразу відвела погляд, коли зрозуміла, що чоловік помітив її зацікавленість.

— Може приєднаєшся до нас? — на його обличчі сяяла бешкетлива усмішка

— Ти вже пропонував. Мені й тут не погано, — Дівчина схрестила руки на грудях й розглядала одвірок, уникаючи погляду сусіда.

Двері сусідньої квартири відчинилися й звідти вивалилася, інакше й не скажеш, жінка років тридцяти — тридцяти п'яти. На ній була одягнена обтисла коротка сукня червоного кольору, яка закотилась до межі відвертості з непристойністю, світлі кучері трохи скуйовдились, а макіяж був занадто яскравим. 

“Ніякого смаку”, — подумала Катя й поморщилася.

— Назарчику, — на обличчі жінки з'явилася п'яна усмішка. — А куди це ти так на довго пропав? Там без тебе не весело.

У відповідь на її слова чоловік лиш знизав плечима й нахмурився.

— Бачу, що на тебе вже чекають, — буркнула Катя зі злістю й зачинила двері перед носом Назара.

Не знати чого розсердившись, дівчина за декілька великих ковтків осушила бокал з вином на кухні, а потім пройшла до кімнати й залізла у постіль. Вона з головою накрилася ковдрою, щоб не чути звуки гулянки у Назара й нарешті заснула.

У той момент, коли архангел Михаїл знову грозився їй пальцем та промовляв: — Не туди дивишся Катю, не туди, — вона прокинулася від гучного стуку у двері. 

— Що там знову трапилося? — роздратовано буркнула дівчина, не розплющуючи очей. Стукіт повторився. Притримуючи повіки пальцями, щоб знову не заснути, Катя нарешті злізла з ліжка. Замість того, щоб бігти до дверей, подивилася у вікно й застигла. Сонечко стояло вже високо й безжально сліпило, а землю вкривав товстий шар снігу. Дівчина поглянула на годинник — пів на другу дня. 

— Ого, як довго я спала, — здивувалася вона.

У двері почали гупати сильніше. Тож Катя зітхнула й поспішила їх відчинити. На порозі знову стояв Назар. Він занепокоєно витріщався на неї:

— З тобою все гаразд? Я вже годину не можу до тебе достукатися.

— А тобі що з того? — здивувалася Катя. — Я щось не дуже розумію твоєї зацікавленості до мене.

— Справді? А я й сам цього не розумію, — він знизав плечима й посміхнувся. — Подобаєшся ти мені.

Не очікуючи на таке зізнання, Катя зашарілася й відвела погляд:

— Я не зустрічаюся з хлопцями.

— Дівчата? — Назар здивовано підняв брову.

— Робота, — посміхнулася дівчина. — В мене за життя були лише одні тривалі стосунки та й то з роботою. Ніщо інше зараз мене не цікавить.

У погляді Назара читався жаль і розчарування, однак сперечатися він не став.

— Зрозумів, — тихо промовив і пішов до своєї квартири. — Почекай, — обізвався він вже біля дверей. — А хоч дружити ми можемо? Я б залюбки з тобою просто спілкувався. Я тут новенький. Нікого в будинку не знаю.

— Це можна, — кивнула Катя.

— Тоді я запрошую тебе до себе на чашку чаю через годину. По-дружньому.

— А-а, ну добре. А чому не зараз?

— Після гулянки такий безлад залишився, що самому страшно. Ти як це побачиш, розхочеш зі мною дружити.

— Зрозуміло. Тоді домовились, — кивнула дівчина й зникла за дверима.