Розділ 3

— Так не годиться, — Катя поглянула на годинник, встала з-за столу й закрила кришку ноутбука. — Я жива людина і теж заслуговую на відпочинок. Презентацію дороблю завтра.

На вулиці вже потемнішало. У будинку навпроти увімкнули світло. В кожному віконці світилися гірлянди, ялинки, прикраси. Де-не-де можна було навіть розпізнати сімейне застілля чи танці. Люди як маленькі мурахи копошилися, рухалися, їли, пили, танцювали. У всьому цьому відчувався дух свята та надії. 

— Кожного року, — прошепотіла дівчина, — вони вірять, що першого січня почнуть нове життя та виправлять старі помилки. Мільйони й навіть мільярди людей. 

Катя також хотіла у це вірити, однак її прагматичний розум не давав їй цього: “Перше січня ніколи не стає початком. Люди десятками років бігають по замкнутому колу й нічого у своєму житті не змінюють.”

Стало сумно. Захотілося знову стати маленькою. Вдягти зимову курточку, шапку й побігти на двір гратися в сніжки. І не приходити додому, доки мама не покличе до святкового столу.

На мить вона випірнула зі спогадів, оскільки гості нового сусіда так гучно співали й танцювали, що стіни тряслися. “Там і жінки здається є”, — Катя прислухалася до голосів.

Вона пройшла на кухню. Дістала з холодильника вчорашнє олів'є та пляшку червоного вина, увімкнула запис тогорічного Нового року у Нью-Йорку й сіла вечеряти. Вигляд прикрашеної ялинки, біля якої зібралися сотні людей, приголомшував. 

У вхідні двері знову постукали. “Вже втретє за сьогодні”, — відмітила подумки дівчина й пішла відкривати. Це знову був Назар. Його обличчя розчервонілося, волосся скуйовдилось. Хлопець уважно дивився своїми нахабними очима на Катю. Їй стало ніяково. Дівчина щойно зрозуміла, що не дивлячись на близьку до свята годину, вона стояла перед ним в старезних лосинах, яким вже, мабуть, було років сто не менше, й розтягнутому светрі. Її руді коси неслухняно стирчали у всі боки. Сусід же натомість був одягнений у сірий костюм та білу сорочку. “Аж надто по-діловому” — подумала вона й відразу відвела погляд, коли зрозуміла, що чоловік помітив її зацікавленість.

— Не хочеш приєднатися до нас? Там весело.

— Ти вже пропонував. Мені й тут не сумно, — Дівчина схрестила руки на грудях й розглядала одвірок, уникаючи погляду сусіда.

— Я бачу як тобі не сумно.

Двері сусідньої квартири відчинилися й звідти вивалилася, по іншому і не скажеш, жінка. Приблизно років тридцять — тридцять п'ять, обтисла коротка сукня червоного кольору, укладені світлі кучері на голові, яскравий макіяж.

“Ніякого смаку”, — подумала Катя й поморщилася.

— Назарчику, — на обличчі жінки з'явилася п'яна посмішка. — А куди це ти так на довго подівся? Там без тебе не весело.

У відповідь на її слова чоловік лиш знизав плечима й нахмурився.

— Бачу, що на тебе вже чекають, — буркнула зі злістю Катя й зачинила двері перед носом Назара.

Не знати чого розсердившись, дівчина випила склянку води на кухні, а потім пройшла до кімнати й залізла у постіль. Вона з головою накрилася ковдрою, щоб не чути звуки гулянки у Назара й за хвилину заснула.

Це був якраз той момент, коли архангел Михайло знову грозився їй пальцем та промовляв: — Не туди дивишся Катю, не туди, — як вона прокинулася від гучного стуку у двері. 

— Що там знову трапилося? — роздратовано буркнула дівчина, не відкриваючи очі. Стукіт повторився. Притримуючи повіки пальцями, щоб знову не заснути, Катя нарешті злізла з ліжка. Замість того, щоб бігти до дверей, подивилася у вікно й застигла. Сонечко світило на небі, а землю вкривав товстий прошарок снігу, який відблискував чистим сріблом. Катя поглянула на годинник — пів на другу дня. 

— Ого, як я довго спала, — здивувалася вона.

У двері почали гупати сильніше. Тож дівчина зітхнула й поспішила їх відкрити. На порозі в черговий раз стояв Назар. Він занепокоєно витріщався на Катю:

— З тобою все гаразд? Я вже годину не можу до тебе достукатися.

— А тобі це навіщо? — здивувалася Катя. — Я щось не дуже розумію твоєї зацікавленості до мене.

— Справді не розумієш? А я й сам цього не розумію, — він знизав плечима й посміхнувся. — Подобаєшся ти мені.

Не очікуючи на таке зізнання, Катя зашарілася й відвела погляд:

— Я не зустрічаюся з хлопцями.

— Дівчата? — Назар здивовано підняв брову.

— Робота, — посміхнулася дівчина. — В мене за життя були лише одні тривалі стосунки. І це з роботою. Ніщо інше зараз мене не цікавить.

У погляді Назара читався жаль і розчарування. Однак сперечатися він не став.

— Зрозумів, — тихо промовив і пішов до своєї квартири. — Почекай, — обізвався він вже аж біля дверей. — А хоч дружити ми можемо? Я б залюбки з тобою просто спілкувався. Я тут новенький. Нікого в будинку не знаю.

— Це можна, — кивнула Катя.

— Тоді я запрошую тебе до себе на чашку чаю через годину по-дружньому.

— А-а, ну добре. А чому не зараз?

— Друзі такий безлад залишили після святкової ночі, що аж страшно. Ти як це побачиш то розхочеш зі мною дружити.

— Зрозуміло. Тоді домовились, — кивнула дівчина й зникла за дверима.