Глава 2

– Здається, я сп’яніла від цієї гри.

Принцеса першою перериває тишу, повертаючи мене до реальності. Ловлю її здивований погляд. Шоколадні очі світяться щастям. Їй сподобався наш імпровізований концерт. Те саме я можу сказати і про себе. Шок від власних дій поступово проходить. Усміхаюсь, все ще важко дихаючи. Не можу нічого промовити. Сиджу й усміхаюсь, наче ненормальний.

– Еліна, – дівчина протягує руку для знайомства.

– Еліна… – шепочу я, смакуючи її ім’я. Стискаю руку дівчини й розумію, що потрібно назватись. – Богдан.

– Рада знайомству. Це все було так несподівано.

– Я б навіть сказав, що імпульсивно.

– Ти круто граєш.

– Дякую. Та до тебе мені ще далеко.

– Не заганяй мене у фарбу. А ти взагалі звідки тут?

– Їхав на корпоратив. Автобус зламався. Я вийшов і вирішив поблукати. На дорозі дівчина якась піймала, привела сюди. А далі як в тумані.

– Ого. Цікаво так. То ти не встиг на корпоратив?

– Я нічого не втратив. Мав виступати перед багатеньким дядечком, щоби він взяв мене в гурт.

– Продюсер?

– Типу того.

– Мені дуже шкода.

– А мені ні.

– Не хочеш працювати з творчими людьми?

– З тими, хто мене не цінує, точно не хочу.

– А зі мною хочеш? Мені здається, що в нас непогано вийшло би.

– Та ми ж зовсім не знайомі. Чому ти це пропонуєш? І взагалі, що саме ти пропонуєш?

– Виступати в парі. І не на корпоративах. Консерваторії, філормонії. Все, що хочеш і для тих, хто справді цінує музику.

– Еліна. Принцеса, – пошепки промовляю я, намагаючись з’єднати все докупи. – То ти принцеса Елі, яка ніколи не показує своє обличчя на концертах? – пазл склався. Це найкрутіша піаністка сучасності з тих, про яких мені доводилось чути.

– Саме так.

– Ого. Вау. Я точно в казку потрапив. Зустріти кумира у випадковому будинку в новорічну ніч. Такого не буває.

– Кумира?

– Мені завжди було цікаво, хто ховається за цією маскою принцеси.

– І як результат? – лише зараз розумію, що за нами спостерігає кілька десятків очей.

– Не хочеш прогулятись?

– Тобі теж не подобається, що за нами спостерігають?

– О так.

– Ходімо, – Еліна бере мене за руку й тягне до виходу з дому.

– Принцесо, використай цей подарунок долі з розумом, – кричить нам услід снігова королева.

Еліна кидає на подругу невдоволений погляд, накидає пальто й виходить на задній двір. Дівчина вальяжно прямує до альтанки, прикрашеної зовсім не так, як увесь дім. Всюди новорічні фото, старі ялинкові прикраси та й гірлянди виглядають не надто сучасними. Все досить хаотично розвішано, та саме ця деталь створює особливий шарм.

– Не зважай на Лілю. Вона завжди така, – Еліна заскакує на стіл і намагається піймати погляд, який я постійно відводжу в сторону.

– Здається, вона хороша подруга.

– Так і є. Просто інколи сильно нав’язує свої думки.

– Тепер ще й мене тобі нав’язує? – я наче запитую, але здалось, що саме так і є.

– Ти і сам прекрасно із цим впорався. Захопив мене неперевершеною грою. А ще ти симпатичний, – Еліна зашарілась і відвела погляд. Тепер уже я ловитиму блискучі очі дівчини, що блукають просторами альтанки.

– Тобі дуже личить ця сукня, хоч мені й здається, що вона тобі зовсім не подобається.

– Як ти здогадався? – нарешті її прекрасні очі зіткнулись поглядом з моїми. Дихання чомусь збилось. Сміятись хочеться.

– Не знаю. Просто таке відчуття є та й все. І ця святкова атмосфера тобі точно недовподоби.

– І це правда. Колись я любила Новий рік, – дівчина оглядає фотографії і з сумом опускає очі.

– Що сталось?

– Всі роз’їхались. І тепер, замість сімейного свята, у мене щороку проходять такі вечірки. Я навіть половини з тих людей не знаю. Все влаштовує Ліля. А я всього лиш дозволяю їй використовувати мій будинок у власних цілях.

– Сумно це якось. Новий рік – таке чудове, магічне свято.

– Цього року це й справді так. Мені все подобається. Особливо подаруночок, який Ліля знайшла при дорозі.

Еліна зіскакує зі столу, зачепившись сукнею за цвяшок. Тканина рветься по шву, відриваючи добрий шматок спідниці, та дівчину це, здається, не хвилює. Вона підходить ближче, переступивши через шматок червоного атласу, й обіймає мене.

– Не вірю в магію, але те, що зараз твориться всередині мене, однозначно є вона.

– Ти про незрозуміле хвилювання, лоскот у животі, мурахи по шкірі та важке дихання?

– Саме про це. І я хочу ще один подаруночок отримати у цю чудову ніч.

– Який?

– Твою згоду.

– На спільні виступи?

– І на це також. Поцілуй мене, – шепоче дівчина.

– Отак зразу?

– Не хочеш? – засмучено перепитує Еліна. – Мені просто здалось, наче це все вза… – перебиваю її доторком губ. Легким, наче та сніжинка, що лягає на шкіру й одразу ж тане. – Взаємно.

Еліна робить сміливіший крок і цілує. Ніжно, обережно, насолоджуючись моментом. Вона робить це повільно, наче грає на піано. І мені подобається. Шкода, що нас переривають гучні звуки салютів. Хоча, вони не так уже й заважають…

Наступний Новий рік ми вже зустрічаємо разом. Так само з шумом, групою незнайомих людей, але вже в нашому сімейному будиночку далеко від цього місця. Єдине, що залишилось з нами з тієї ночі, – альтанка. Не змогли віддати її при переїзді, адже це наше. Наш початок. Ми вирішили не виступати разом, адже це може вбити те магічне, подароване атмосферою Нового року кохання. Та в цю святкову ніч ми точно дамо концерт у чотири руки. Не людям. Лиш собі, для нас двох, для підсилення кохання. Я гратиму форте, а Еліна піано. Суміш двох створює надзвичайне відчуття, неймовірну казку. Нашу казку!