Глава 1

Коли ти співпрацюєш з досить відомими артистами, навряд чи твоя новорічна ніч проходитиме вдома. Кожного року одне й те саме: період корпоративів – мій улюблений. І ні, не через подвійні гонорари в новорічну ніч. Як не дивно, як не смішно, та саме через любов до роботи. Я той ще ентузіаст. І напружені дні з купою переїздів, концертів і впринципі безсонних ночей мене неабияк радують. Обожнюю дивитись на сніжні краєвиди за вікном автобуса, потяга чи авто. Прекрасна, ніжна та світла пора. Сьогодні їду в автобусі, оскільки через постійну роботу не встигав виїхати з командою. Сподіваюсь приїхати вчасно, інакше мене з'їдять. Але погода вважає інакше. Замітає добряче. Я обожнюю зиму, проте не в таких моментах. Особливо коли мені надзвонюють щоп’ять хвилин з істериками.

– Ну не можу я пришвидшити автобус. Припини телефонувати.

– Мені здається, що ти просто не хочеш нічого робити. Чому б не піймати авто?

– На пустій трасі?

– Та зроби ти вже хоч щось! Від цього твоя кар’єра залежить, не моя. Я і без піаніста виступлю.

Аня сьогодні надто знервована. Воно і не дивно. Наша зірочка новорічні свята терпіти не може. І сьогодні вона покликала мене виступити, щоб я проявив себе перед продюсером, у якого ми в принципі й маємо виступати. Та у мене не було великого бажання офіційно вступати в команду. Мій ентузіазм не готовий співпрацювати з одними і тими ж людьми. Я щопівроку місце роботи міняю. Не тримається моя творча душа довго в одному просторі.

– Кінцева! – злісно кидає водій після досить неприємного звуку. Колесо пробили. Цей звук я ні з чим не сплутаю.

– Та що ж це таке. Новий рік на носі!

Люди починають скаржитися, сваритися. Воно і не дивно, усі на свято додому поспішають. А я, здається, давно вже не поспішаю.

– Дякую. До побачення.

Спокійно виходжу з автобусу й просто бреду, куди ноги ведуть. На щастя, автобус зламався неподалік села. А може то й не село зовсім. Будинки високі, прикрашені гарно. А як же вони сяють. Аж сліпуче.

– Доброї ночі, красунчику, – не думав я зустріти тут снігову королеву. Принаймні виглядає незнайомка саме так.

– Вітаю. Я можу вам чимось допомогти?

– Чом такий файний та й по вулицях сам бродиш? Чи може ти той чарівник, що подарунки приносить? Ходім до нас, зігрієшся. Кавою тебе напою. Смачнючою. Або шампанського наллю. Щоправда дорога і не смачна бурда. Але чим пригощають, тому і раді.

– А ви також не місцева?

– Приїхала до подруги на вечірку, але у нас так нудно. Ця принцеса всілась за своє піаніно і щось бринчить. Музику увімкнути не дозволяє. Може ви якось повпливаєте. Ви ж чарівник, – дівчина усміхається так щиро, що відмовляти їй не хочеться. Та й ночувати на вулиці ідея не найкраща.

– У будинку є фортепіано?

– Якщо це вмовить вас піти зі мною, а не мерзнути тут на вулиціі, то я змушена буду сказати “так”.

– Що ж, ходімо.

Незнайомка бере мене під руку й тягне до одного з тих розкішних будинків. Цікава заміна новорічному корпоративу. Якщо ззовні будинок сяє, то всередині темінь. Кліпнути не встигаю, коли дівчина знімає з мене куртку й протягує гостьові капці.

– І де ваша принцеса, яка з-за фортепіано не вилазить?

– І чому всім завжди цікава лише вона?

– О, повірте, мене цікавить зовсім інше. То куди іти?

– Прямо по коридору, треті двері праворуч. Вам каву робити?

– Ні, дякую.

Взуваю запропоновані капці й прямую до потрібної кімнати. Хоча кімнатою це важко назвати. Ціла зала. Простора, світла і така різнобарвна. Прикрашено все доволі мінімалістично. Ялинка в світлих кольорах, досить стримана і від цього здається ще більш прекрасною. Гості вбрані у цікаві костюми, всі яскраві й привертають до себе увагу. Та мій погляд чіпляється лиш за одну людину.

Молода дівчина сидить за фортепіано й хаотично перебирає клавіші. Її розкішна червона сукня, красива зачіска та макіяж вказують на довгу підготовку до свята. Довершений образ, випрасувана кожна складочка. Та все це, здається, дівчину зовсім не цікавить. Вона неначе у своєму світі, десь не тут. У мене склалось враження, що власниця будинку відключила свідомість і просто вслухається у звучання тих чи інших клавіш, навіть не намагаючись з'єднати ноти докупи.

Магічна сила тягне мене ближче. І я піддаюсь цим чарам. Сідаю поруч і легко пробігаюсь пальцями по клавішах. Випадково зачіпаю руку дівчини, від чого вона здригається, але не повертається. Продовжує свої ритуали з фортепіано. Вловлюю кожну нотку й з плином кількох хвилин розумію, що набір цей зовсім не хаотичний. Принцеса награє мелодію, пропускаючи моменти, де вона стає напруженішою, гучнішою чи просто швидшою. Важко розібрати, що саме грає дівчина. Вона робить досить довгі паузи між натисканнями на клавіші. Та я прислуховуюсь до уривків мелодії й розгадую в ній Everyday is Christmas.

Сам того не розуміючи, вливаюсь у пісню. Мої пальці грають ті уривки, які пропускає принцеса. Гра в чотири руки річ цікава, але таким чином мені доводиться грати вперше. Темп поступово зростає. Раніше не зацікавлена й замкнена у власній грі дівчина вливається в процес. Тепер вже не зрозуміло, де починаються її уривки чи закінчуються мої. Мелодія стала цілісною, насиченою, емоційною. Здається, всі навколо прикипіли поглядами до нас. Але…

Хіба є хтось навколо? Лише ми удвох, фортепіано, такі піддатливі клавіші й прекрасна мелодія, яку ми вже граємо у шаленому ритмі. Це схоже на змагання. Хто кого переграє? Та чи може переграти взагалі. Процес не припиняється. Одна мелодія змінюється іншою. Наші пальці неначе самі вибирають, що грати далі. І всі ці вибори співпадають. Дивно, чи не так? Магія чистої води. І вона зачаровує. Затягує нас двох у свої тенета й міцно зв’язує нитками чи то, можливо, новорічними гірляндами. Та цій експресії немає меж. Мелодія за мелодією розривають емоційно. І в якийсь момент ми різко зупиняємось. Просто посеред мелодії. Отак синхронно, без домовленості. Обоє важко дихаємо, обоє не розуміємо, що це було. Навколо чутно гучні оплески й водночас здається, що нас затягнула в свої обійми суцільна тиша…