Новорічне диво кохання

Зустріч

Зима була суворою того року.

Київ укрився снігом, і мороз пробирався навіть через найтепліші рукавички. А руки в мене мерзли навіть влітку. Я – мерзлячка по життю, вже змирилася з цим...

Тому всі ці святкові атрибути, дійства та обряди для мене не були чимсь особливим та дивовижним. 

Щороку я просто переживала зиму, не очікуючи нічого доброго. 

Я, затиснувши під пахвою старий блокнот із записами своїх мрій, поспішала через засніжену вулицю.

Мій новий район, зі старими будинками та вузькими вуличками, виглядав ніби з листівки. Але для мене це  місто надії — і водночас місце, де кожен крок здавався  випробуванням.

Я тікала від свого життя в селі. Де кожен знає, що я з дитячого будинку.

Чому це вважається на кшталт дефекту? Я ж не винна в тому, що не маю батьків.

Я йшла настільки швидко, що не помітила чоловіка в темному пальто, який поспішав їй назустріч.

— Обережно! — його голос вирвав мене з роздумів, але було пізно. Я посковзнулася й ледве не впала, якби чоловік не встиг підтримати. Оце я незграбна дурепа! А він… Від захоплення аж перейняло дух. Таких я бачила лише в серіалах про владних бізнесменів. Я збентежено опустила очі... А потім, набравшись сміливості, таки зазирнула в його, сині немов волошкове поле. Чоловік був високим, із чіткими рисами обличчя, а його проникливий погляд змусив  на мить забути про мороз.

— Ви в порядку? — запитав він, не поспішаючи відпускати мене з надійних обіймів. Приємно і незручно водночас, я дівчина порядна! До того ж ми геть незнайомі…

— Так, дякую… Просто слизько, — знову  опустила очі, намагаючись приховати збентеження. Він певно подумав, що в мене якісь проблеми з головою чи з очима. Марто, тримайся гідно!

— Може, все ж обережніше? Або дозволите провести вас? — усміхнувся він, ніби це було зовсім звично. Незнайомка в обіймах.

— Ні, дякую. Я вже звикла справлятися сама, — відповіла , намагаючись вибратися з полону міцних рук. Аж прохолодніше стало.

Чоловік пішов, а я з незрозумілим розчаруванням вже не спішно, а скоріше розмірковано почапала додому.

Таки його слова дісталися до моєї свідомості, буду обережнішою.

Кругом сяяли штучні світлячки, сигналізуючи, що скоро Новий рік.

Випадкові зустрічі

Наступного ранку я поспішала до кафе, де влаштувалася офіціанткою. Робота була не з легких: постійно на ногах, часом грубі клієнти, і весь день проходив у метушні. Але це був мій перший крок у новому житті.

Я не боюся роботи, до того ж встигаю і навчатися паралельно, і книжки писати.

Якщо хочеш – то все можна втілити в життя, немає чого жалітися та впадати в стан жертви.

В цьому житті ніщо не дається просто так. Потрібно заслужити місце під сонцем.

В обідній час двері кафе відчинилися, і до залу увійшов Він — той самий чоловік із вулиці. Я застигла на місці, коли наші погляди перетнулися.

Божечки, як поводитися природньо? Як не зганьбитися ненароком?

Це збіг обставин чи святкове диво напередодні свят?!

Марто, ну хіба ти віриш в дива? Звідки ці безумні думки в голові?

— Знову ви? — злегка усміхнувся чоловік, сідаючи за столик у кутку. — Тепер ви вже у більш безпечному місці.

Я відчула, як червоніє щічка, за нею наступна, але швидко взяла себе в руки. На хитких ногах піднесла до нього меню, намагаючись бути професійною. Ніби тримаюся ок.

— Що бажаєте замовити? — запитала , уникаючи його погляду. В мене з цим якась проблема, то витріщаюся, то не можу підняти очі. Точно негаразд з психікою чи то щось інше?

— Що порекомендуєте? — він відкинув меню, навіть не зазираючи всередину. Мої рекомендації?..

— У нас чудова кава… — почала. Я іншого й не пробувала.

— Гаразд, тоді каву. Але тільки якщо ви її принесете, — сказав він, посміхаючись.

Цей чоловік явно звик отримувати те, чого хоче. Але його впевненість не дратувала, а швидше інтригувала . Я принесла замовлення, і, перш ніж піти, він знову звернувся до мене.

— Можна запитати ваше ім’я? – я зачарована і підкорена, як дурненька, стою і кліпаю очима.

— Марта, — коротко відповіла.

— А я Максим. Сподіваюся, це не останній раз, коли я тут, — сказав він і підморгнув.

Все. Серденько на вильоті немов птаха в вирій.

Запрошення на бал

Минуло кілька днів, і Максим став постійним клієнтом кафе. Щоразу він знаходив привід поспілкуватися.

Я все  дивувалася, чому такий чоловік, як він, приділяє мені увагу.

Але чесно, мліла та ходила гордовита, адже колеги-офіціантки вже пліткували заздрісно.

Дивіться, як мені пощастило!

Ми говорили небагато, все поглядами обмінювалися, приємними фразами.