Глава 2

— Гаразд… — тихо сказала вона.

Слово прозвучало простіше, ніж вона почувалася насправді. Усередині було хвилювання, але без паніки — ніби світ сам узяв паузу й дав їй час зібрати думки.

Вона ще раз глянула на свою машину. Сніг уже вкривав капот тонким шаром, роблячи її майже частиною пейзажу. Здавалося, автівка просто вирішила відпочити. А може — залишитися тут, у цій тиші, між старим роком і новим.

— Я залишу аварійку, — сказала вона. — Хай видно буде.

Він кивнув.

— Добре. Вранці сюди точно зможуть доїхати.

Вона зачинила дверцята й на мить затрималась, торкнувшись холодного металу.

— Не ображайся, — тихо мовила, ніби до живої істоти.

Чоловік усміхнувся, але нічого не сказав.

Вони рушили до його машини. Сніг під ногами м’яко рипів, і цей звук здавався єдиним доказом, що час іде далі.

— Я, до речі, — озвався він, коли вони вже сіли всередину, — так і не спитав… як тебе звати?

Вона застібнула пасок і трохи подумала, перш ніж відповісти.

— Ханна, — нарешті сказала вона, трохи сором’язливо.

— Приємно, Ханна, — відповів він і усміхнувся. — Я — Даніель.

Він завів двигун. Машина тихо загуркотіла, ніби погоджуючись продовжити шлях, але одночасно нагадувала про її власну, що залишилася позаду.

Ханна глянула на своє авто через заднє скло, вже майже приховане снігом.

— Сподіваюся, з тобою нічого не станеться, — тихо сказала Ханна. — І ми все ж поїдемо далі.

Даніель подивився на неї і злегка усміхнувся.

— А куди саме тобі треба? — запитав він, обережно тримаючи кермо.

— До батьків… у місто. Давно не була там і цього року дуже захотілося.

Він кивнув, мовчки спостерігаючи дорогу.
— Добре. Звучить важливо.

Ханна трохи нахилилася вперед, цікавлячись.
— А скільки тобі років?

— Тридцять один, — відповів він спокійно, з легкою усмішкою. — А тобі?

— Двадцять п’ять, — тихо промовила вона. — Ще молода, але здається, що життя вже вчить мене цінувати дрібниці.

— Тоді ми майже на правильній відстані у «дорослості», — посміхнувся Даніель.

— А чим займаєшся у житті? — запитала Ханна.

— Бізнес… — коротко відповів він. — Управляю компанією. А ти?

— Працюю у маркетингу, — відповіла вона. — Мені подобається працювати з людьми і креативити.

Після кількох хвилин спокійної дороги він помітив супермаркет на узбіччі.

— Можемо зупинитися тут, — запропонував він. — Може, купимо щось до святкового столу?

Ханна засміялася.
— Так, я все залишила у багажнику… шампанське, фрукти, закуски. Забула все.

— Тоді супермаркет стане нашим рятівником, — усміхнувся Даніель.

Вони увійшли всередину. Аромат свіжого хліба і ялинки одразу створив відчуття свята.

Ханна повільно ходила між рядами, придивляючись до яскраво упакованих фруктів, пляшок шампанського і святкових закусок. Вона брала в руки яблука, банани, звертала увагу на різні сири, перевіряла терміни придатності.

Даніель тихо йшов поруч, але не втручався. Він просто спостерігав: як вона нахиляється за пляшкою шампанського, як зосереджено переглядає полиці з десертами, як іноді смішно морщить ніс, обираючи фрукти.

— Думаю, ці яблука будуть кращими, — сказала Ханна, повертаючись до Даніеля з невеликим, сором’язливим усмішком. — Вони соковитіші.

Він кивнув, мовчки.

— А які у тебе традиції на Новий рік? — запитала вона, розкладаючи пляшку шампанського в кошику.

— Нічого особливого, — відповів він, не відводячи погляду від її рухів. — Завжди святкував тихо, з близькими людьми. А ти?

— У нас завжди була велика родина, багато їжі, сміх і трохи галасу, — посміхнулася Ханна. — Цього року я хотіла просто приїхати і відчути тепло дому.

Він кивнув, уважно спостерігаючи за її легкими рухами. Його погляд був спокійним, майже захопленим.

— Думаю, тобі це вдасться, — тихо промовив він.

Вона зупинилася на хвилину, подивилася на нього і трохи розсміялася:
— Ти дуже тихий спостерігач.

— Мені подобається спостерігати, — відповів він із легкою усмішкою. — І дивитися, як хтось робить прості речі красиво.

Ханна ледь відчула тепло, що пробігло по її спині. Вона повернулася до продуктів, і продовжила ще щось роздивлятись.

Вони повернулися до машини з повним кошиком святкових покупок. Сніг був все більшим.

— Дякую, що ти зупинився там і допомагаєш мені, — сказала Ханна, укладаючи пакети на сидіння поруч. — Інакше я б навіть не уявляла, як дістатися батьків.

— Я радий, що можу тобі допомогти, — сказав чоловік з усмішкою.

Вони рушили. Сніг падав густо, а світло фар розсипалося в білих кулях, ніби маленькі новорічні ліхтарики розвісилися прямо у повітрі.

Вони мовчки їхали кілька хвилин, тільки шурхіт шин і падаючого снігу порушував тишу.

— Ти віриш у новорічні дива? — раптом запитала вона, дивлячись на густий сніг, що кружляв навколо.

Даніель замовк на мить, дивлячись на дорогу.
— Раніше… не дуже, — тихо відповів він. — Але зараз здається, що вони трапляються тоді, коли найменше очікуєш.

Ханна посміхнулася, відчуваючи, що навіть у цьому густому снігу і на нічній трасі відчувається легка магія.

Сніг ставав дедалі густішим, і дорога перед ними перетворилася на суцільну білу ковдру. Раптом машина Даніеля злегка занесло на повороті.

— Ой! — здивовано видихнула Ханна, стискаючи ремінь безпеки.

— Спокійно, — промовив Даніель, твердо тримаючи кермо. — Просто трохи ковзнула.

Вони ковзнули ще кілька метрів, і колесо вчепилося в замет, зупинивши машину. Сніг навколо летів густими пластівцями, і дорога здавалася майже непрохідною. Колеса глибоко увійшли у сніг, і рушати далі було неможливо.

— Ну що ж… — видихнула Ханна, стискаючи ремінь безпеки. — Мабуть, доведеться трохи перечекати.

— Так, — погодився Даніель, закрив дверцята. — Сніг зараз настільки густий, що рухатися було б небезпечно.