Глава 1

До Нового року залишалося шість годин, коли дорога раптом стала надто тихою.

Ніби хтось вимкнув звук усього світу — двигунів, вітру, навіть думок. Лише шурхіт шин по снігу та рівне світло фар, яке розрізало темряву вузьким коридором.

Вона їхала до батьків.
Цього року чомусь особливо хотілося бути поруч із ними — не через свято, а через відчуття, що час навчив цінувати прості речі: теплу кухню, знайомі голоси, чай у старих чашках.

Дорога була майже порожня. Сніг сипав повільно, великими пластівцями, ніби хтось спеціально не поспішав, дозволяючи кожній сніжинці впасти красиво.

Вона подумала, що це навіть добре — така тиша перед святом.

І саме тоді машина здригнулася.

Не різко. Обережно. Наче хтось торкнувся її плеча, попереджаючи.

Вона інстинктивно прибрала ногу з газу.
Панель блимнула один раз. Потім ще.

— Тільки не зараз… — прошепотіла вона.

Машина повільно втрачала хід, поки зрештою не зупинилася просто посеред траси. Світло фар уперлося в сніг — і тиша стала майже відчутною.

Вона кілька секунд сиділа нерухомо, тримаючи руки на кермі, ніби чекала, що все саме собою виправиться.

Не виправилося.

Телефон показав слабкий сигнал і 17% заряду.

— Чудово… — тихо сказала вона в порожнечу.

Вийшовши з машини, вона відчула, як холод одразу пробрався під пальто. Повітря було чистим і різким, аж хотілося глибше вдихнути. Сніг падав повільно, ніби не поспішаючи торкатися землі.

Дорога з обох боків тягнулася в нікуди.

І саме тоді вона почула звук двигуна.

Далекі фари з’явилися з-за повороту — повільно, обережно. Машина наближалася і зрештою зупинилася трохи попереду. Дверцята відчинилися, і назовні вийшов чоловік.

Він не поспішав. Наче боявся злякати цю тишу.

— Добрий вечір, — сказав він. — У вас усе гаразд?

Його голос був спокійним, рівним. Таким, що не викликає тривоги.

— Здається, ні, — відповіла вона чесно. — Машина зупинилася і… вирішила більше не їхати.

Він ледь усміхнувся.

— Сьогодні багато хто вирішує зупинитися.

Вона не знала чому, але ці слова здалися дивно влучними.

Він підійшов ближче, глянув під капот, потім на дорогу, що тонула в снігу.

— Тут не найкраще місце, щоб залишатися надовго, — сказав він м’яко. — Але спробуємо розібратися.

Чоловік почав роздивлятись.

— Схоже, акумулятор сів остаточно, — сказав він після короткої паузи. — Я можу спробувати прикурити, але… не обіцяю.

Вона кивнула. У цій фразі не було розчарування — лише спокійне прийняття. Дивно, але її це заспокоїло.

Поки він діставав дроти з багажника, вона дивилася на сніг. Той падав майже беззвучно, ніби не хотів порушувати цю тишу. Світ навколо здавався м’яким, приглушеним, наче загорнутим у ковдру.

— Ви давно перевіряла машину? — спитав він, відкриваючи багажник.

— Якщо чесно… давно, — зізналася вона. — Все якось відкладала. Здавалося, ще трохи — і встигну.

Він кивнув, ніби почув щось знайоме.

— Так завжди буває. Машини, як і люди, терплять до останнього.

Вона ледь усміхнулася.

Він під’єднав дроти, обережно закріпив їх і відійшов на крок.

— Спробуйте завести, — сказав спокійно чоловік.

Вона сіла за кермо. Руки трохи тремтіли — від холоду чи хвилювання, вона й сама не знала. Повернула ключ.

Нічого. Ще раз. Тиша.

Машина не подала жодного знаку життя.

Вона завмерла, ніби сподівалася, що цього разу станеться диво — що мотор передумає. Але замість цього тиша стала ще глибшою.

— Ні… — зітхнула дівчина і вийшла з автівки.

 — Схоже, сьогодні вона вже нікуди не поїде. — сказав чоловік.

— Що тепер? — спитала вона.

Він глянув на телефон. Екран засвітився й одразу погас.

— Зв’язку майже немає. Евакуатор сюди швидко не доїде… якщо взагалі доїде сьогодні, але навряд чи, сьогодні новий рік, а ми доволі далеко від найближчого міста.

Він на мить задумався, потім подивився на неї.

— Я можу відвезти тебе. Моя машина справна. Але доведеться залишити цю тут до ранку.

Дівчина подивилась на свою автівку.

—  Гаразд..