***

Це був холодний грудень, торгова площа була заповнена людьми і кожен пропонував свій товар, радісний сміх і гучні вигуки людей наповнювали площу, це був сезон ярмарку, як і щороку, та серед усього цього натовпу вибивалась кучерява голова, маленька дівчинка стояла майже в самому кінці ярмарку та продавала булочки, потираючи червоні від морозу руки, вона намагалась привернути якнайбільше покупців, хоча виходило не дуже. 
Цю світловолосу кучеряву крихітку звали Мішель, вона була сиріткою і виховувалася в дитбудинку мадам Брауні, доволі груба та буркотлива жінка, яка змушувала тяжко працювати своїх вихованців, хоча чи був у неї вибір бути іншою? Держава майже не виділяла коштів на богом забутий дитбудинок, і годувати дітей було нічим, вона сама випікала хліб і булочки, а потім відправляла дітей продавати їх. Таким чином цей притулок і виживав, а діти не вмирали з голоду.
Мішель була з народження в цьому притулку, її мама померла під час пологів, а батька вона ніколи не знала, мадам Брауні. Забрала до себе дівчинку з жалю, хоч вона й не любила немовлят, користі від них ніякої, так думала ця жінка, але й дивитися на вмираючу дитину вона не могла, від подібного в неї стискалося серце. 
З того дня минуло вже п'ять років, малятко виявилося тямущим і працьовитим, до того ж воно прагнуло до знань, і дуже любило читати, благо мадам Брауні була грамотною і навчала своїх дітей читати і писати. 
Цього дня у Мішель майже не було покупців, і кошик з булочками був майже цілим, від цієї думки дівчинка хотіла розплакатися, але вона не могла собі цього дозволити. Взявши волю в кулак, вона вирішила попрямувати в глиб ярмарку, хоч і мадам Брауні не раз говорила, що Мішель там робити нічого, вона занадто мала. У центрі ярмарку стояла величезна ялинка, прикрашена яскравими вогниками, дівчинка вперше побачила цю ялинку так близько, від захвату її очі спалахнули яскравіше, ніж вогники на ялинці. 
Водночас Мішель злякалася від величезної кількості людей, дорослі не помічали дівчинку та штовхали її з одного боку в інший, не витримавши натовпу, корзина з булочками випала з її рук, а булочки випали з корзинки та розсипалися по землі. Швидко вставши з землі, Мішель знову хотіла розплакатися, вона розуміла, як старалася мадам Брауні, заради них і ночами пекла ці булочки, зрадницькі сльози почали литися з очей, але, не дивлячись на це, вона збирала булочки назад до кошика, як раптом перед її очима опинилася пара чорних лакованих туфель, чомусь їй вони здалися дуже гарними, їй би теж такі хотілося, піднявши заплакане обличчя, вона побачила величезного чоловіка, який дивився на неї згори донизу, з цікавістю розглядаючи дівчинку, Мішель одразу помітила, що його очі були точно такого самого зеленого кольору, як і в неї. 
Потім чоловік, опустившись на коліна, став допомагати дівчинці збирати булочки в кошик.

- Ааа... - здивувалася дівчинка. - Ой, не потрібно, дякую. - писклявим голосом тараторила дівчинка, швидко закінчивши і підскочивши, вона схилилася перед чоловіком. - Спасибі вам велике. - її голос нагадував дзвіночки, був такий самий дзвінкий. І як на зло саме в цей момент пішов сніг, перший цієї зими, піднявши обличчя догори, їй на ніс впала сніжинка. 
- Хаха. - розсміявся чоловік. - Як же тебе звати? 
- Мене, я... Мішель. - невпевнено відгукнулася дівчинка. 
- Ясно, і, що ж ти тут робиш, зовсім одна? 
- Продаю булочки. - сказавши це дівчинка демонстративно підняла перед собою кошик. 
- Одна? Де твої батьки? 
- Я сирота. - у цей момент її погляд похмурішав. 
- Ось як. - чоловік відчув себе некомфортно, все ж придивившись, її одяг був неабияк пошарпаний, та й сама вона виглядала бідно. - А знаєш, давай я куплю в тебе булочки? - з ніжністю в голосі запитав чоловік. 
- Ах... - знову здивувалася дівчинка, у цей момент її очі ще яскравіше загорілися. - Булочка коштує одну копійку, але, якщо візьмете три, продам за дві копійки, хоча... - чомусь вона знову засмутилася. - я, напевно, не можу їх продати. 
- Чому ж? - нерозумно запитав чоловік. 
- Адже вони в землі валялися, таке не можна продавати. - незважаючи на те, що виглядала вона бідно, вона була чесною дитиною, нехай краще мадам Брауні на сварить її, аніж її буде гризти совість за те, що вона продала перемазані в землі булочки.
- Ось як, може давай я хоча б підвезу тебе, ти їздила колись в автомобілі.
Мішель тільки чула про автомобілі, і ніколи не бачила на власні очі, не кажучи про те, щоб їздити в них, але вона пам'ятала моралі мадам Брауні: ніколи нікуди не йти з незнайомцями, це може коштувати життя, у світі багато злих людей, які задля прихованих мотивів вдають із себе добрих. Хоча цей чоловік і викликав довіру. 
- Ні, не потрібно. 
- Хм... - він зрозумів, що вона злякалася, але й залишити її саму не міг. - Може хоча б дозволиш провести тебе?
- Провести? - Мішель, хоч і намагалася бути дорослою, але залишалася наївною дитиною, милою та довірливою. - Думаю, так можна.
- Ось і славно, дозволиш понести твій кошик? 
- Так. - кажучи це, вона простягнула кошик.
 В одну руку він узяв кошик, а другою взяв дівчинку за руку, вона була дуже маленькою і холодною. Він сам не розумів навіщо це робив, і чому прив'язався до цієї дівчинки. Вона здавалася йому чарівною. 
Йдучи засніженими вулицями, малятко без угаву розповідало йому все, про те, що померла її мати і про те, що вона живе в дитбудинку, також вона розповідала про мадам Брауні, про те, як ця жінка старається заради них, про інших дітей. Йому подобалося слухати її, він сам не розумів чому, можливо через її яскраву посмішку, дзвінкий голос, щирість. 
Щойно вони дійшли до старенької будівлі, йому стало не по собі, йому було сумно від думки, що діти живуть у такій будівлі. 
Був уже пізній вечір, і всі діти, окрім Мішель, повернулися, тож мадам Брауні занепокоїлася, вона знала, що дівчинка була осмисленою дитиною, але вона все ж таки дитина, і коли вона побачила у вікні малечу, яка йшла під руку з незнайомим чоловіком, одразу ж вискочила на вулицю. 
- Мадам Брауні. - голосно закричала дівчинка, підбігаючи до виховательки. 
- Заходь швидше всередину. - ніжним голосом вимовила жінка. 
- Так, ой, кошик. - сказавши це дівчинка подивилася на чоловіка. 
- Не переживай, я сама все заберу. 
- Добре, до побачення. - помахавши на прощання чоловікові дівчинка забігла всередину. 
- Чи можу я дізнатися, хто ви? - у цей момент її голос став більш грубим. 
- Мене звати Едвард Деніс. 
- Що? Пане Деніс? - жінка чудово знала це прізвище, відомий бізнесмен, простолюдин, що зараз вищий за багатьох аристократів. 
- Не варто здіймати галас, знаєте я сам виріс у дитбудинку, майже в такому ж.
- Ось як.
- Тільки от наша вихователька не була настільки доброю. - говорив чоловік, віддаючи кошик.
- Хм... ці діти все, що в мене є.
- Дівчинка дуже добра і щира дитина.
- Думаю так і є. 
- Чи можу я запропонувати вам допомогу?
- Допомогу?
- Так. - сказавши це, чоловік із кишені дістав чорний гаманець, діставши з нього кілька купюр, він простягнув їх жінці. 
- Ну, що ви. - все ж відмовлятися від грошей вона не стала, останнім часом справи йдуть погано, тож гроші зайвими не будуть. - Дякую. 
- Це дурниця, якщо дозволите я ще зайду. 
- Тоді наші двері завжди для вас відчинені. 
- На добраніч вам. 
- І вам.