Розділ 3. Фінал Новорічної Історії.

  Повертаючись додому, Марійка відчувала таку радість, що її серце майже вибухало. Сніжок втомлений після пригоди, спав у Марійчиних обіймах, а Колючка котився поруч тихо сопучи. Вони зрозуміли, що іноді найцікавіші пригоди трапляються, тоді коли найменше на них очікуєш, і що справжня дружба здатна перетворити будь-який день на казку. 

  І коли Марійка, Сніжок та Колючка повернулися до свого села, здавалося, що весь світ став трохи яскравішим. Бо іноді справжнє новорічне диво на яке ти зовсім не очікуєш, приходить - у вигляді маленького песика, який бігає по снігу, маленького їжачка та старого доброго Сніговика, який охороняє справжню зимову казку.

  Минуло кілька днів після пригод у зимовій печері, і Марійка відчувала, що Сніговик і Колючка стали не просто друзями, а справжньою командою маленьких героїв. Вони разом гралися, вивчали нові місця біля села, а тепер настав час справжнього виклику врятувати село під час великого зимового свята, до якого вже готували всі його мешканці. 

  Одного разу, коли Марійка йшла з Сніжком і Колючкою через ліс до річки, вона помітила, що старий дерев'яний міст, який з'єднував село з іншою частиною лісу, похитнувся під вагою снігу. А на ньому застряг маленький возик із подарунками для сільських дітей, який привіз дядько Петро. 

  Ой - ой! - вигукнула Марійка. - Треба врятувати подарунки, а ще - возика! 

  Сніжок зрозумів без слів: він рвонув уперед, підстрибуючи по льодових крихтах. Колючка котився поруч, показуючи де безпечно переступати через снігові перемети. Марійка слідувала за ними, її серце калатало від хвилювання. 

  Дійшовши до мосту Марійка побачила, що подарунки майже впали в річку.  Вона швидко схопила мотузку з возика, а Сніжок почав тягнути її за собою, допомагаючи утримати вагу, а Колючка штовхав маленькі пакунки лапками, щоб вони не скотилися. Після хвилин напруженої роботи подарунки були врятовані.

- Ми зробили це! - сміялася Марійка, обіймаючи своїх маленьких героїв. Сніжок радісно гавкнув, а Колючка весело підстрибнув.

  Але пригоди на цьому не закінчилися. Ввечері того ж дня почалася справжня хуртовина. Вітер свистів так голосно, що здавалось, він хоче змести все на своєму шляху. Діти у селі боялися виходити з дому, а старі дерева падали під вагою снігу. Марійка зрозуміла: треба допомогти! 

  Вона разом зі Сніжком і Колючкою бігла від хати до хати, допомагаючи односельцям прибрати сніг і закріпити дахи. Сніжок гавкав, спонукаючи людей тримати мотузки, а Колючка катався по снігових заметах, шукаючи маленьких тваринок, які застрягли. 

  Село врятували. А на ранок, коли хуртовина стихла, всі вийшли на центральну площу - і там, серед шляху, Марійка побачила справжнє диво. Лісові Феї з печери, яких вона врятувала разом зі Сніжком і Колючкою, прилетіли у повітрі розсипаючи навколо іскри снігового пилу. Дерева засвітилися срібним сяйвом, а вся площа сяяла, немов у казковій історії. 

- Це ж наші маленькі герої! - вигукнула старенька бабуся, показуючи на Марійку і її друзів. - Сніжок, Колючка і Марійка врятували свято! 

  Марійка усміхнулася обіймаючи своїх друзів. Вона знала, що цього року Новий рік приготував їй більше, ніж подарунки: він подарував справжню дружбу, відвагу та відчуття, що навіть маленькі створіння можуть робити великі справи. 

  А сніг продовжував падати, накриваючи все село пухнастою білою ковдрою. Сніжок сидів біля Марійки, Колючка закрив свої оченята, а десь високо у небі кружляли Феї залишаючи слід магічного світла. Марійка прошепотіла: 

- Дякую вам, мої маленькі герої. З вами кожен день - справжня казка.

  І саме тоді Марійка зрозуміла, що справжнє диво Нового року - це дружба, любов та маленькі серця, які готові допомагати іншим, навіть коли навколо хуртовина. 

  І відтоді в селі ніхто не забував про чарівну дівчинку Марійку, її хороброго песика Сніжка та кумедного маленького їжачка Колючку - тих, хто зробив зиму справжньою казкою.

  Минув час. Сніг, що колись тихо падав у новорічну ніч, давно розтанув, поступившись місцем весняному сонцю, а згодом і теплим літнім вечорам. Але диво, яке сталося тієї зими, не розчинилося разом зі сніжинками - воно залишилося жити в серцях. 

 Марійка часто згадувала їхні пригоди. Не як казку чи сон, а як момент, коли світ раптом став добрішим. Коли реальність дозволила собі трохи магії, ніби підморгнула й прошепотіла: "Вір - і я відповім". Марійка більше не сумнівалася, що дива існують. Просто вони приходять тихо, без гучних фанфар, тоді коли людина найбільше цього потребує. 

  Марійчине життя поверталося у звичне русло. Але щось усередині неї змінилося назавжди. З'явилася легкість, спокій і тепла впевненість у завтрашньому дні. Вона навчилася помічати маленькі радощі життя. Кожна така мить нагадувала: диво не зникає, воно просто стає частиною життя. 

  Іноді проходячи знайомою вулицею, Марійка зупинялася й усміхалася. Саме тут усе почалося. Вітер приносив відгомін минулого, а її серце наповнювалося теплом. Вона знала: якщо одного разу диво знайшло її, воно може повторитися - для когось іншого у свій час.

  Епілог

  Напередодні наступного Нового року ялинки в домівках сяяли, діти поспішали з подарунками, а в повітрі вібрувало передчуття чогось світлого. Марійка дивилася у вікно й думала про те, як важливо не втрачати здатність вірити. Адже саме віра відкриває двері, за якими чекають справжні дива.

  Марійка тихо прошепотіла бажання - не для себе, а для всіх: щоб у кожного було своє новорічне диво. Маленьке чи велике, реальне чи з ноткою магії - але таке, що зігріє душу й нагадає: добро завжди знаходить шлях.

  За вікном спалахнув перший феєрверк. Усміхнувшись, Марійка зрозуміла: диво не закінчилося. Воно просто триває. І, можливо, саме зараз, у цю мить, для когось у світі починається нова казка.

  Бо новорічні дива не мають фіналу. Вони мають продовження - у серцях тих, хто навчився вірити.