Новорічне диво

Новорічне диво.

Машина ледь чутно торохкотіла дорогою. Світло фар швидко ковзало по асфальту, вириваючи з темряви уривки світу. Очі дівчини ледве встигали звикати до змін — товсті стовбури дерев поступалися тонким кущам, темрява знову ущільнювалася.

Колеса невблаганно несли її вперед — геть від минулого.
Біль накочувався хвилями. Варто було думкам повернутися туди, де вони ще були разом,  і повітря в грудях ставало важчим. Тепер вона їхала сама.

Водій попереду нервово привідкрив вікно й закурив.

— Дівчино, ви не проти? — запитав він, хоча був власником машини й міг не питати.

— Ні, — ледь чутно відповіла вона.

Всередині панувала порожнеча. Дірка, яку вже не залатати.

У ніс вдарив важкий запах цигаркового диму. Чоловік зробив кілька затяжок. Червоний вогник повільно тлів. У салоні було темно — лише магнітола змінювала колір із зеленого на синій. Пальці водія торкнулися регулятора, і м’яка мелодія заповнила простір між ними.

— Що змусило вас подорожувати в новорічну ніч? — запитав він.

— Втрата.

— Оу… — зітхнув водій. — Співчуваю.

— Дякую, — відказала дівчина.

Її очі заблищали. Вона швидко провела долонею по повіках, стримуючи сльози.

— А ви?

— Я? — він здивовано глянув у дзеркало заднього виду.

— Так.

— Повертаюся додому.

— Звідки?

— Хм… — чоловік затягнувся, наповнюючи легені димом. — Я навіть не знаю.

— Вибачте, — дівчина нервово поворушилася на задньому сидінні.

— Вам нема за що перепрошувати, — видихнув він. — Зі служби.

— А… до сім’ї?

— Мав би, — тихо сказав він. — Та її вже нема.

Дівчина зімкнула руки, перебираючи пальці.

— Давно?

— Ні, — ще одна затяжка. — Тому й повертаюся. На похорон.

— Мені шкода, — її голос тремтів. — Клята війна.

— Їх ховатимуть після новорічних свят. Не раніше.

Погляд дівчини впав на годинник. Електронний циферблат світився холодними цифрами: 23:45.

— Що ви робитимете сьогодні? — несподівано для себе запитала вона й, розімкнувши руки, загорнула темно-русяве пасмо за вухо.

— Не знаю, — він знизав плечима.

Вона вагалася.

— Можливо, це недоречно… — голос трохи коливався. — Але зустріньмо Новий рік біля ялинки на площі.

Чоловік викинув недопалок у вікно й зашторив його. Тиша повисла між ними, густа й уважна.

— Чому б і ні, — мовив він ніби до себе. — Давайте.

За вікном картина змінилася. Жовті ліхтарі нависли над дорогою, освітлюючи мокрий асфальт. Машина в’їжджала в місто. Світлофор спалахнув червоним і вони зупинилися.

— Каву любите? — раптом запитав водій.

— Давайте я вас пригощу? — відгукнулася дівчина, спостерігаючи, як кольори на світлофорі змінюють одне одного.

— Я перший запропонував, — усміхнувся він. — Тож пригощаю я.

Вона знову ніяково поворушилася. Їй було незручно: незнайомець підвіз її й тепер наполягав ще й на каві.

— Тоді домовились.

Машина рушила. Дорога була майже порожня — лише кілька авто ковзали повз, мов тіні. Водій обережно звернув на автостоянку й зупинився.

Десь у місті вже, напевно, рахували секунди до нового року. Звідси було видно площу — яскраве світло, ялинку, кілька постатей, що не поспішали. Вони вийшли з машини, і холод одразу обійняв, ніби нагадуючи: час іде.

Біля площі ще працював невеличкий дерев’яний будиночок. З віконця тягнуло гарячою кавою, корицею й чимось солодким.

 Вони встигли: паперові стаканчики обпікали долоні, коли підійшли до ялинки. І саме тоді з темряви повільно посипався сніг. Вогники на гілках мерехтіли, ловлячи білі крупинки. Хтось поруч почав рахувати секунди, і на нуль дівчина зробила ковток. Гіркота рідини приємно поступалося солодкості.

Сніг ліг на її рукав, на плечі водія, на ніч. Вони не загадували бажань і не казали тостів. Просто стояли поряд, під ялинкою, дивлячись, як світло торкається білого.

Біль не зник, але стала тихішим. І цього вистачило, щоб новий рік почався.