Безтурботне життя

- Дженні, ходімо вже.

- Софі, куди ти так поспішаєш?

- Як куди, ми ж збиралися йти купувати подарунки до Нового року.

- А він що, скоро?

- Дженні! Він через тиждень.

- То чому ти раніше не сказала?

- Я тобі вже третій день говорю, ти наче в хмарах літаєш.

- Добре, ходімо.

      День нині був чудовий, на вулиці йшов сніг. Було доволі холодно, але гарно.

Тим часом сестри прямували до магазинів по подарунки. Як ніяк, Новий рік через тиждень. На вулицях міста було чудово. Все прикрашено, висять гірлянди. Неймовірна атмосфера, що і настрій піднімається. Ми з сестрою обожнювали Новий рік.

- Софі, як думаєш, що краще взяти для мами?

- Мабуть її улюблені парфуми, вона завжди грошей жаліє на себе.

- О, так чудова ідея.

- Дженні, що купити для Ендрю?

- Візьми багато солодощів, він їх обожнює, а ще він давно хотів собі навушники, тому можеш взяти.

- Дякую, окей.

 Дівчата купили неймовірно багато всього. В подарунках все було дуже різноманітне. Солодощі, одяг, косметика, техніка та інше. Години 3 вони провели тільки в одному магазині. Ще й звичайно вони не могли не накупити багато гірлянд, прикрас та інших дрібниць.

- Ну що тепер точно все? – виморено сказала Софі.

- Думаю так, але як ми це все донесемо додому?

- Ойой, здається ми багатенько всього накупили.

- Та нормально, давай таксі виклечемо. Швидше буде, ніж самі нести будемо.

- Гаразд.

І ось Дженні та Софі були вже вдома. На порозі їх зустрічала мама.

- Дівчатка, де ви так довго були? ОГО! Так багато пакетів.

- В магазинах були. Допоможи розпакувати будь ласка.

- Ходімо.

Всі в трьох вони піднялися сходами на другий поверх, в кімнату сестер.

- Дженні.

- Га?

- А навіщо нам цей олень? – ледве стримуючись щоб не засміятись, говорила Софі.

- Ха-ха. – дзвінко засміялась Дженні.

Сама не знаю. Але чому в нього немає хвоста?

- Ой, а й справді, де він!

- Донечки, а навіщо нам 12 гірлянд?

- Як навіщо? Щоб весь дім сяяв.

- Ага, головне щоб не згорів..

Це добре, але кактус нам навіщо?!

- Софі! Я ж говорила його залишити там.

- Але він мені дуже сподобався, з першого погляду, це кохання, як ви не розумієте.

- Ти ж моя закохана, в тебе 5 кактусів вже є. Скільки тобі ще треба?

- Хм, думаю 30 вистачить.

Всі почали сміятися, хтось продовжував розпаковувати покупки, а хтось пішов готувати вечерю.

Години дві юні леді прикрашали будинок. Повсюди висіли гірлянди, стояли статуетки, це було неймовірно гарно.

Ранок… він був прекрасним. На вулиці все замело снігом. Краса.

На годиннику тим часом 9 година ранку.

- Стук, стук, можна? – стукала в двері мама.

- Мг.. – сонним голосом пробурмотіла Дженн.

- Доброго ранку, прокидайтеся Сонечки, ходімо снідати.

- Ще 5 хвилинок.

- Добре, будемо вас чекати.

- Будемо? Підскочила брюнетка з ліжка.

- Софі! Прокидайся.

- Що? Навіщо?

- Невже це він приїхав..

- Хто?! Він?

- Не знаю, вставай і дізнаємося.

Через 5 хвилин шатенка і брюнетка спускалися на перший поверх.

- О Ендрю, привіт. – трохи розчаровано сказала дівчина.

- Привітик, я зайшов за вами, а ви ще спите.

- А що ти хотів?

- Погуляти з вами сходити.

- О, ходімо.

- А їсти? Ви не будете?

- Точно, поїмо і підемо.

- Ендрю, давай теж сідай їсти.

- У вас так гарно прикрашений будинок, просто неймовірно.

Поснідавши друзі зібралися йти гуляти.

- Куди підемо?

- Не знаю.. зачекайте щось прийшло.

- І мені.

- Точно ми ж з класом збиралися в Таємного Санту грати!

- Ось що ми забули.

- Еге ж

Згодом компанія з п’ятнадцяти чоловік вже були на місці. Класна кімната була дивовижна. В правому кутку стояла гарно вбрана ялинка, а під нею лежали подарунки. Всі були щасливі, гарно проводили час, вибігли на вулиці, грали в сніжки, ліпили сніговиків.

- Фух, мені давно так добре не було. – заморено сказала Дженні.
 

- І не говори, сестро. – давайте вже підемо.

- Так холодно, ходімо в кафе. Чаю чи кави вип’ємо.

- Було б чудово.

Поруч недавно відкрилося нове кафе. Ввійшовши можна було почути неймовірний аромат кави. В приміщенні було тепло і можна було зігрітись.

І тут раптово зникло світло

- Що таке?

- Просто невелика проблема, скоро все полагодять.

- Як добро що ми сидимо біля вікна, тут світло.

Згодом все полагодили і компанія пішла додому

- Дженні, а що там Іван? – запитав Ендрю.

- Цур йому. І не згадуй.

                                          *** 1 рік тому ***

Дженні з Софі прямували додому зі школи. Зайшовши в дім дівчата побачили Іванну всю в сльозах.

- Мамо, що сталося, чому ти плачеш? – ринулись доньки до матері.

- Нас обікрали… - без зупину плакала мама.

- Хто? Коли? Як так вийшло? – знервовано говорила Софі.

- Я не знаю. Я прийшла з магазину, а тут винесли всі дорогі речі.. Хоча я пам’ятаю що зачиняла двері.

- Матусю, заспокойся, ходімо вип’єш водички.

- Дженн, сходи до нас в кімнату, там багато всього цінного, але кімната була зачинена.

- Добре, зараз.

Дженні піднімалася на другий поверх в кімнату дівчат. Двері були зачинені, зайшовши вона побачила, що всі речі були на місці.

- Все на місці. – кричала Дженн їм.

- Дивно.

- До речі, а де братець? Невже знову в відділенні?

- Його немає вдома. А ще зникли 1 ключі.

 * Телефонний дзвінок*

- Ало.

- Доброго дня. Це Іванна Кайдаш?

- Так, я.

- Вас турбують з поліції.

- О Господи, що Іван знову накоїв? – і сльози знову полилися з прекрасних голубих очей жінки.