1.2

Вдома на Мію чекала новорічна ялинка. Потрібно запакувати тільки-но куплені новорічні подарунки й приготувати хоч щось смачненьке на завтрашнє свято.

Хоч вона буде й сама, це ж зовсім не скасовує новорічні традиції? Хоча плани можуть і змінитися.

- Можеш вже поставити мене. Далі я без тебе доберуся, - сказала Мія коли вони були біля потрібного під’їзду.

- Ну вже ні. А як ліфт відключили? Зламався чи світла нема? А може прямо за дверима тебе чекає небезпека? Не можу тебе так залишити. Як вже взявся проводити мою Пчілку, то потрібно довести справу до кінця, - с посмішкою нагадав дівчині її прізвисько, - тобі до речі на який поверх?

- На п’ятий всього. А що, хочеш дізнатися де я живу? - с підозрою примружила очі Мія.

- Якби хотів, то вже б давно дізнався. Не забувай, що в мене найкращий друг - староста, а в нього є адреси всієї нашої групи.

- Точно. В тебе ж зв’язки, - виразно закотила очі Мія показуючи своє ставлення до слів Влада.

На щастя ліфт все ж таки працював і хлопцю не довелося нести дівчину довгими сходинами.

Ліфт випустив їх, як і планувалося, на п’ятому поверсі. І зупинилися вони біля квартири з номером п’ятдесят два.

- Навіть на каву не запросиш? - запитав хлопець досі не випускаючи Мію з рук.

- Ти зовсім нікуди не спішиш? - підняла брови дівчина, - Заходь. Але спершу випусти мене з рук.

Хлопець обережно спустив її на підлогу, але все ж таки притримував дівчину. Навіщо? Та він і сам не зна відповіді на це питання. Поранене коліно - це зовсім не смертельна рана.

Квартира у Мії доволі велика, дісталася у спадок від бабусі, тож місця для двох людей тут точно вистачить.

Мія зайшла у квартиру, повісила ключі на гачечок й почала розстібати чоботи, поставивши пакунок біля себе. Як раптом почула дивний шум з квартири.

“Напевно, забула вимкнути телевізор” - подумала Мія заспокоюючи себе, але щось всередині тривожно задрижало.

- Ти живеш з кимось? - запитав Влад вслухуючись у дивні звуки з середини квартири.

Мія мовчки похитала головою. На обличчі у неї з’явилася тінь страху.

- Ти ж також це чуєш? - перепитав на всілякий випадок хлопець.

- Чую. Може я забула вимкнути телевізор? - озвучила свої думки дівчина.

- Я схожу перевірю, а ти сиди тут. Якщо щось станеться - викликай поліцію, - вклав їй в руку свій телефон.

А потім пішов в глиб квартири.

Він пройшов по коридорчику, заглядаючи в кожну кімнату на своєму шляху. Двері всюди були відкриті, окрім останніх. Хлопець відмітив і чистоту квартири і розвішану по всьому дому прикраси.Але помітив він і розбиту кружку на кухні. “Тут точно хтось є” - зрозумів хлопець і обережно відкрив двері в останню кімнату.

Там стояла велика, прикрашена яскравими іграшками, ялинка, маленький диванчик та два крісла навпроти телевізора. І столик між ними.

Телевізор дійсно працював, і Маєв з полегшенням видихнув, а потім помітив, щось дивне. На телевізорі йшли мультики, а на дивані навпроти сиділа маленька дівчинка.

- Пчілка, не знав, що в тебе є дитина, - голосно сказав він не відводячи погляда від дитини.

Дівчинка на дивані озирнулася на Влада, посміхнулася у всі свої зуби й з криком “Тато!” побігла назустріч Владу. Йому не залишалося нічого, окрім того, щоб впіймати дівчинку й підняти до себе на руки. Хлопець нахмурився, а потім, вже з ношою на руках повернувся до Мії.

Мія з подивом дивилася на композицію перед нею, просто захлинувшись словами, що вона хотіла сказати.

На руках Влада сиділа дівчина років чотирьох, неймовірно схожа на хлопця. То й же колір шкіри, то й же розріз очей, форма носа, навіть підборіддя. Лише колір волосся в них ясно відрізнявся. У малечі вони чітко віддавали каштаном, в той час, як у хлопця волосся кольору воронова крила.

- Не знала, що в тебе є донька, Маєв, - з подивом видихнула Мія.

Замість думок в її голові постав повний вакуум. Ця приголомшлива схожість не могла бути простим збігом.

Дівчинка в цей час звернула увагу на Мію і протягнувши руки до неї вигукнула:

- Мама! Ти обіцяла що сьогодні повернешся раніше, а знову запізнюєшся, - склала ручки дівчинка ображено дивлячись на Мію.

Слова вона, в силу свого віку, вимовляла ще не зовсім чітко, але зрозуміти дівчинку було легко.

Слова малечі викликали ступор у двох людей в цій кімнаті, та Влад швидко взяв себе в руки.

- Повертаємося до питання. В тебе є донька? - перепитав ще раз Влад, - І в мене є донька? - нахмурився він. - Коли ти встигла народити від мене дитину?! - вигукнув він.

- Ось і я цього щось не пам’ятаю, - промовила Мія. А потім додала, - Та спусти ти вже дитину, не бачиш чи що, вона ж на підлогу хоче.

- Тату відпусти, я ще мультик не додивилася, - погодилася зі словами Мії дівчинка, - тату, а на маму я все одно ображена, так їй і скажи, - гучним шепотом додала вона на вухо Маєву.

Той відпустив дитину, а потім зустрівся поглядами з Мією.

Все навколо з кожною миттю все більше й більше заплутувалося.

Вони вдвох мовчки пройшли до кухні. Мія завмерла дивлячись на розбиту кружку на підлозі.

- Мам, це я випадково чашку розбила, але я одразу звідти пішла й нічого там не чіпала, як ти й казала, - почувся голос дівчинки, що ще декілька секунд тому весело мугикала якусь пісеньку з мультика.

- Ти молодець, все правильно зробила, - крикнула у відповідь Мія починаючи збирати друзки.

Влад допоміг їй забрати їх в одну купу, а потім викинув. Працювала пара на диво злагоджено (напевно повпливало те, як добре вони одне одного знають) та мовчки.

Вони сіли одне навпроти одного. Мовчання затягнулося.