2

Після торгового центру, Юлька поїхала в ательє до свого батька. Він просив, щоб вона заїхала і привезла йому якийсь клей для взуття. Назву вона не запам’ятала, просто тицьнула смс продавцю і той дав що треба. Тато сьогодні був дуже зайнятий, адже доробляв пару чобіт для якихось дуже багатих клієнтів. Ще вдома він хвалився, що якщо цій леді взуття сподобається, то в нього буде більше серйозних індивідуальних замовлень, і вони заживуть по-новому. Тож він дуже старався встигнути доробити чоботи сьогодні, і, як на зло, закінчився той клей.

— Привіт, тату, — весело прощебетала дівчина, коли зайшла в ательє.

Тато Юлі — Семашко Олександр Іванович, сидів за стійкою і щось там малював на папері. Мабуть, якийсь новий дизайн розробляє, подумала Юлька. Чоловік в ательє був і за дизайнера, і за майстра, і за адміністратора — за всіх.

Олександр Іванович підняв голову й розплився в щасливій усмішці. Кого-кого, а свою доньку він любив безмежно й завжди був радий бачити.

— Привіт, моя зірочка. Знайшла те, що я просив?

— Звісно. Вважай, що я твоя фея-чарівниця, — засміялася Юля та дістала із сумки тюбик із потрібним клеєм.

— Ти мене просто врятувала. Замовники мають приїхати з хвилини на хвилину, а мені для однісінької детальки не вистачило краплинки клею. А без неї вся робота коту під хвіст. Постій тут поки. Я швиденько в робочу підсобку, почаклую ще над чоботами трохи. Якщо приїдуть замовники, скажи, що я вийду через 5 хвилин і віддам замовлення. Останні штрихи, так би мовити.

— Без проблем.

Юлька сіла за рецепшен і втупилася в телефон. У соціальній мережі всі поголовно виставляли прикрашену ялинку і вітали з прийдешнім. От як вона добереться додому, теж неодмінно таку фотку запостить. Ялинка в них дома — те що треба!

Китайські дзвіночки на дверях сповістили дівчину про те, що хтось прийшов, і вона підняла голову, щоб глянути хто це. І тут у неї дар мови пропав. Не може бути… Цього просто не може бути.

Ромка Жук… Власною персоною.

— Так-так-так… — вишкірився хлопець із порогу. — А що це наша принцеса забула за стійкою звичайного взуттєвого ательє?

— А тобі яка різниця? — буркнула Юлька, але її очі бігали зі сторони в сторону і видавали її хвилювання.

— Та мені, власне кажучи, ніякої. Та ти, я бачу паришся із цього приводу. Ти тут працюєш чи що?

— Ні, — односкладно відповіла Юлька, а сама думала, куди б це заховатися. І що цей Жук взагалі тут забув? — А ти чого тут?

— Мама попросила забрати чоботи. Вона зазвичай купує тільки бренди, але майстра із цього ательє їй дуже рекомендували. А вона в мене любить ексклюзив і якісні речі.

Тут якраз із робочої підсобки визирнув Олександр Іванович.

— Доброго дня, хлопче. Бажаєте щось замовити?

— Доброго дня. Я забрати прийшов. Замовлення на прізвище Жук.

— Ах це… Звісно, усе вже готово, — одразу заметушився чоловік, швидко повернувся в підсобку і вийшов звідти із шикарною парою чобіт. Схоже на цей раз він перевершив сам себе. Вони були ідеальні. Юлька зацінила з першого погляду. Олександр Іванович помітив її зацікавленість і спитав:

— Що, доню, подобаються? Я знаю, ти в мене в моді розбираєшся. Може ще твій старий годне щось зробити, так? Не переживай, тобі не гірші пошию.

Було помітно, що чоловік трохи нервував. Авжеж, якщо замовниці все сподобається, його ательє отримає шанс вийти на новий рівень та шити взуття для всього бомонду міста. Він акуратно склав чоботи у фірмову коробку й передав її хлопцю.

— Ось, передайте мамі, хай добре носяться, — щиро усміхнувся Олександр Іванович, а потім підійшов ближче до Юльки й обняв її за плечі. Та лише опустила погляд.

Ромка ніяк не виказав свого здивування.

— Дякую, веселих свят! — сказав він і вийшов на вулицю.

Не пройшов хлопець і кількох кроків, як його наздогнала захекана Юлька.

— Стій! — схопила вона його за рукав.

Рома глянув на перелякану дівчину, на свою куртку у її руці й зупинився.

— Стою, — не втримався він від усмішки, яку дівчина розцінила по-своєму.

— Прошу тебе, не розказуй нікому!

— Ти про що? — не в’їхав спочатку хлопець.

— Ну про те, що я з такої сім’ї… Ну, звичайної… Не те, що інші в школі…

Ромка хотів був провести дівчині лекцію про те, що батьків ніколи не треба соромитися, тим паче вони в неї ніякі не пияки чи наркомани. А гроші сьогодні є, а завтра не має. Або ж навпаки. Проте в останній момент передумав і вирішив, що варто трохи провчити цю кралю.

— А то що буде? — нахабно сказав хлопець, підійшовши до Юльки майже впритул. Вона навіть відчувала його дихання на своїх губах.

— Я…. я… я… — геть розгубилася дівчина.

— В мене є ідея, — хитро посміхнувся Рома. — Ти станеш моєю рабинею! На одну ніч! А конкретно — на новорічну.

— Жучара, ти що головою вдарився? Ти що собі надумав, — прошипіла Юлька

— А що? Вечірка, то діло клопітне. Допомога мені не завадить, — незворушно продовжив хлопець. — До того ж мені буде в кайф віддавати тобі усілякі поручення і дивитися, як ти бігаєш у мене на побігеньках.

— Ти геть із глузду з’їхав!

— Ні, так ні, — Рома спробував вивільнити свій рукав із рук дівчини. Вона й досі міцно його тримала.

— Стій! Я… я згодна. Тільки без усіляких непристойностей, — жалібним голосом попросила дівчина.

— Ти за кого мене приймаєш, Семашко? Я тобі що, якийсь збоченець? У мене вистачає ляльок, які з радістю самі застрибнуть до мене в ліжко, якщо я захочу.

Юлька промовчала.

— Чекаю тебе о 10 вечора, крихітко. Не запізнюйся.

***

Майже всю ніч Юлька крутилася і не спала. Їй снилися усілякі жахи, на кшталт того, як Ромка просить її облизати його черевики чи зробити ще щось огидне. Він може. Жучара.

Юлька вже 300 разів пошкодувала, що погодилася на цю дурнувату пропозицію. Може, це був знак, що потрібно було перестати прикидатися і розказати всім правду? Без прикрас? Ну не багаті в неї батьки, і не живе вона, як її однокласники, у величезних будинках із мармуровою підлогою… І на морі була лише раз… І що з того?