Глава 5

- Кіро, як ти думаєш, Ерік спеціально це зробив? - перебив мої роздуми Данило.
- Та тут нема що і гадати. От скотина, і ще й рідкісна. Де тільки номер телефону взяв?
- Не думаю, що йому не вистачило розуму залізти до тебе в телефон і просто скопіювати номер телефону. Кіро, тут багато не треба. Тепер нам залишається якось та й вирулити цю ситуацію. 
- Що пропонуєш?
- Пропоную от що. Давай заберемо твого тата додому, ну раптом той недоумок надумає припертися. І повір мені, якщо він знайшов номер твого батька, то і знайде лікарню, яких у районі всього дві.
- А якщо лікар не дозволить? Якщо все дуже серйозно?
- Ну от зараз і дізнаємося. Ходімо.
Мушу визнати, як чоловік цей Данило мене вражає. Але я все більше думаю про Еріка. Господи, яка ж дурепа! Він так принизив тебе, зрадив, через нього твій батько в лікарні, а ти ще досі любиш цього кретина. В мені борються два почуття: любов і ненависть. Та ще досі до пуття не можу розібратися, що ж насправді відчуваю до цього чоловіка. Все частіше і частіше, я порівнюю Еріка з Данилом. Данило - мужній, сильний, амбіційний, привабливий та ніжний мужчина. А Ерік - матусин синок, нехлюя і нікчема. І чому раніше того не помічала? Ну але, чорт би його побрав, я все-таки кохаю його і нічого з цим не зроблю.
Вже за годину я, мама, тато і Данило їхали додому, вдалося запевнити лікаря, що догляд за татом буде на найвищому рівні. Мама як завжди прискіпливо розглядала мого "коханого нареченого" і чіплялася за кожне сказане ним слово дорогою додому. Навіть інколи доводилося штурхати її у бік, щоб замовкла, бо ж далеко заходить. Вона питала у Дані такі речі, щоб я б і після року стосунків про таке не говорила - надто особисто. Але Данило терпляче відповідав, на що я йому дуже вдячна і стала ще більше поважати. Його напевно дивувало, що я з цим нічого не можу зробити, але це справді так. З мамою сваритися і суперечити їй- для себе ж гірше.
Додому ми заїхали вже під вечір. Надворі вже тридцяте грудня, завтра Новий рік, а настрою на свято зовсім немає. От Ерік, от гад. І як тільки додумався?
- Приїхали, - чую голос Дані, який вийшов допомогти моєму тату вийти з авто.
- Доню, - звертається мама, - ходімо, допоможеш мені приготувати вечерю.
- Іду, - коротко відповідаю, а у сама розумію, що мене чекає нелегка розмова з мамою, - але спочатку ми підемо переодягнемося, все ж таки дорога довга була. 
Данило одразу вловив мої натяки і допомігши тату, попрямував за мною. Я зайшла у кімнату, де прожила стільки часу і все було таке рідне, все залишалося на своїх місцях. 
- Кіро, а тут так затишно,якось по-домашньому тепло. 
- Я тут провела все своє життя. Ця кімната бачила все - мої радощі, образи, сльози. Кожен раз, коли приїжджала додому, відчувала якесь невідоме почуття, а цього разу якось байдуже. Може вже виросла? Данило, зараз буде "шторм" з боку моєї мами. Тому прошу, не забудь про що ми говорили. 
- Я що маленький чи що? Все пам'ятаю - як познайомилися, улюблені страви, день народження і все - все-все. 
- Чудово, тоді ходімо в бій. 
Як я і припускала, мама одразу ж накинулася з допитами на мене, а після вечері на мого фіктивного нареченого. Та дякувати Богу, впевнившись, що Даня не альфонс та самодур, мої батьки відправилися спати, а я взялася прибирати зі столу. 
- Допомогти? - чую позаду голос. 
- Можеш, - і хлопець жваво починає мити посуд. 
- Нічого собі, а ти виявляється майстер у таких справах. 
- Ахах, мені двадцять п'ять і я неодружений, довелося навчитися. До речі, Кіро, а як ми сьогодні будемо спати? 
- Тобто? - я справді з того всього не зрозуміла його питання. 
- Ну дивись, у твоїй кімнаті я бачив одне ліжко, нас двоє. На дивані я не ляжу бо в будь-яку мить з своєї спальні можуть вийти твої батьки. 
-Ага, тепер я зрозуміла тебе. Тоді напевно зробимо так: ти ж мій гість, тому спатимеш на моєму ліжку, а я постелю собі на підлозі мені. 
- Ну це вже ні. Так не годиться, в першу чергу я чоловік, а не гість тому на підлозі спатиму я. 
- Добре, тоді ходімо. Бо я так сьогодні вимоталася, що просто не розказати. 
Данило кивнув і ми пішли якось вмощуватися й тут мене почала тривожити одна думка. А якщо мама чи тато зайдуть і побачать картину маслом? Одразу ж свої здогадки висловлюю чоловіку. 
- Тоді нічого не залишається, як спати разом. То як, приймеш до себе? - посміхається, - обіцяю, що чіплятися не буду. 
- Ну якщо тільки чіплятися не будеш, - голосно сміюсь і киваю, мовляв, лягай. 
На диво, ніч минула добре, якщо звісно не брати до уваги те, що Данило серед ночі обійняв мене за талію. Ух, які ж мурашки пробіглися по моєму тілу, серце скажено калатало. Хоч би не видати себе. 
На годиннику вже було за десяту ранку, а ми солодко спали обійнявшись,поки нас не розбудила мама, змусивши піднятися і їхати за продуктами. Бо ж за кілька годин Новий рік,а до святкового столу нічого немає. Після двох годин блукань по місцевому магазину я реально була стомлена,хоча це і приємні клопоти. 
До Нового року залишилися лічені хвилини,ми з мамою бігали як навіжені,не встигаючи все поставити на стіл. А тато з Данило сиділи на дивані і щось жваво обговорювали. Здається, спільну мову вони знайшли. Якщо чесно,то за ці останні два дні,ми з Данилом говорили більше ніж я з тим Еріком за весь час зустрічань. Його приємні дотики, влучні жарти. Здавалося б, ідеальний чоловік. Але жаль,що до нього я не відчуваю ніяких почуттів, хіба як до друга.
- Кіро, Даню, ходіть до столу, швидко. Дві хвилини лишилося.
- Йдемо , мамо,- і як справжня пара ,ми взялися за руки і пішли до столу. Якесь таке тепло пробіглося по тілу.
- Ну що,Кіро,- звертається Данило,-загадуймо бажання. Бо ж новорічне бажання завжди збувається, просто вір у це. 
Поки Даня десь замріяно літав у своїх думках і загадував своє бажання, я подумки загадувала своє. Хочу, щоб у мене все було добре, хочу вийти заміж і народити дитину. Хочу,щоб поруч біля мене був справжній чоловік, його міцне плече, обійми і дотики. Хочу бути нарешті щасливою. Від загаданого на моєму обличчі промайнула усмішка. От якби це справді було дійсністю і новорічне бажання здійснилося. 
- З Новим роком, донечко. З Новим роком,Данечко. Будьте щасливі, діти,- голос мами вже тремтить.
- З новим щастям, мамо, - тихо промовляю і долонею витираю непрохану сльозу.
Ранок наступного дня був казково неймовірним. Я довго ніжилася у ліжку, поки Данило вирішував якісь та робочі справи. З кухні долинали веселі голоси батьків. 
- Даню,- гукаю,- йдемо їсти, я така голодна.
- Вже іду, зачекай хвилинку.
Коли ми пішли на кухню, нас чекав сюрприз. Мама розмовляла з якимось молодим чоловіком. 
- Привіт, - чую голос Еріка, - не чекала? ,- і єхидна усмішка хлопця піднімається просто до вух.