Розділ 46.

Соціальні мережі блимали святковими вогниками та повідомляли: «До Нового року зосталося чотири дні». Марині увесь той зворотний відлік здавався важкими холодними краплинами дощу, що летіли з висоти й розбивалися на обличчі. Життя вправно й без попередження поцупило парасольку.

Навколо панувала темрява, глибока й облізла, розвезяна в просторі світлом напівсліпих ліхтарів. У машині було прохолодніше ніж за її межами. Марина сиділа обіймаючи кермо, під пильним поглядом чоловіка, що стояв за найближчим деревом. Телефон, що лежав на сидінні пасажира тихенько трельнув, повідомивши, що північ минула.

До Нового року зосталося три дні

Марина потягнулася й забрала з заднього сидіння важку теку з документами. Папірці всередині могли б розповісти, як доживають останні  дні цього року люди, що увійшли в життя Марини, забувши перед тим витерти ноги. Вони б показали не по дитячому серйозний вираз обличчя маленької Софії, що дає згоду «бути донечкою Пройдисвіта Володимира Івановича», але при умові, що бабуся буде жити з нею. І звісно найголовніша умова, що Софія матиме власного, проплаченого наперед, адвоката. І бажано, щоб це була не вічно зайнята Марина, що намагається зробити добре всім, замість того аби цілком та повністю стати на бік свого клієнта.

Хепі Енд.

Папірці б розповіли про таємничу благодійницю, що побачивши у новинах сюжет про пожежу у притулку для літніх людей взялася ним опікуватися. Нічого не просячи в замін. Ну хіба що посмішку Артура, адресовану особисто їй. І цього разу чоловік був згоден заплатити наперед. Ангеліна про неї казала: «Вона вміє все, окрім грати у футбол. Проте бутси  вже купила».

Хепі Енд.

В теці була копія позивної заяви до суду в якій ображений Лев, звинувачував Марину у «зведені наклепу та підмочуванні його репутації». Слідчі у своїй спробі знайти «чорного рієлтора» перегнули палицю й чутки про «негаразди» після приходу клінінгової компанії поширилися містом. Проте засідання суду скоріш за все скасують. Адже Настуся влаштувала цілу піар-акцію в Тік Тоці на підтримку «Чистих килимків». А Святослав Олегович зняв низку відео для Ютубу на тему юридичного захисту репутації на прикладі компанії Лева, а ще провів виховну бесіду з Настусею на тему «з клієнтами не сплять». Настуся звільнилася. Колеги на прощання подарували їй сертифікат  магазину «Мама та маля». Дивовижно, як швидко можуть працювати люди при наявності мотивації.

Хепі Енд.

Марина відштовхнула від себе дверцята машини, ніби то була остання спроба потрапити у рай. Вийшла, незграбно притискаючи до грудей теку, сумочку, пакет та телефон. Гаджет знову тринькнув. Марина не звертала уваги. То міг бути будь-хто з тих людей, що незрозуміло нащо прийшли у її життя. Марині здавалося, що вона стоїть на пероні й спостерігає, як повз проходять потяги… чужі потяги, що не відчинять свої двері для неї. Бо ж потяг не маршрутне таксі, його не можна спинити махнувши рукою.

Чи можна?

І доки Марина монотонно прямувала до свого під'їзду, заледве орієнтуючись на мокрій безсніжній вулиці, її телефон продовжував нагадувати про десятки непрочитаних повідомлень. Більша частина з них була від Єни. Малолітня Босорка фотографувала кожен сантиметр службової квартири, що  як подарунок на свята отримали вони з батьком. Яцко з'їхав від Марини так само як і з'явився, без попередження. Його смс могло б отримати літературну премію за найкоротший драматичний твір, бо звучало вона так: «Дякую. Далі ми самі». Та то була думка батька, а от Єна навпаки вирішила перетворити Марину на віртуальну подругу чи «вільні вушка». Ймовірно Софія та Ангеліна не реагували так, якби Єні хотілося, тому свої мрії та фантазії вона голосовими повідомленнями скидала Марині.

«У мене є власне ліжко». «Тут ніхто не вимикає опалення, бо котел вартую я». «А вчителька сказала, що я можу ходити на заняття в трусиках і  короні». «А вчительці подобаються мої малюнки. Вона сказала, що я винахідник і що скоро всі рівнятимуться на мене й малюватимуть цукерками». «А вчителька прийшла на заняття в піжамі, їй дуже личить». «А ми в трьох пили чай онлайн. Вчителька сказала, що татові личить щетина. Вона просто не знає як та колеться». «Я попрохала тата одружитися з вчителькою. Він сказав, що погодиться лише якщо в неї є власна квартира. Дивний. В нас теж тепер є своя квартира. У вчительки будинок і є двір. Вона сказала, що хоче взяти цуцика». «Ти, Босорка, чого не відповідаєш? Ти ще не всіх цуциків з'їла. Даси одного? Я вчительці подарую».

Марина увійшла до під'їзду й попленталася нагору сходами, піднявши по тривозі усіх мохнатих охоронців, що чатували за дверима сусідів. Поміж гавкання чужих собак їй вчувалися слова Серафими Микулішни: «Звісно ти не можеш забрати Зиму. А на що ти розраховувала? Варто було одразу везти її до ветеринара. Як би добре вона не виглядала зовні та важкі пологи ще нікому здоров'я не додали. Коли все гаразд цуцики не вмираю. Та й за цих, що зосталися я не ручаюся. Увесь цей час вони недоїдали. Як ти не помітила, що в неї так мало молока? Не вигадуй. У тебе немає часу аби кожні дві години годувати їх з піпетки. А крапельницю теж ти змінювати будеш? Приходь після Різдва, тоді поговоримо».