Розділ 43.

Сусіди Марини Миколаївни не викликали поліцію лише тому, що поліція в цій квартирі вже побувала і вони те все добре бачили. Та все одно з підозрою й неабиякою цікавістю спостерігали через вічко за продовженням казки «Рукавичка» в сучасній авторській обробці. Вони бачили як Марина Миколаївна вийшла з квартири в супроводі двох чоловіків, таких різних на зовнішність, що сусіди й не бралися гадати у яких вона з ними стосунках. А коли ліфт на який Марина Миколаївна чекала відчинив свої двері з нього вийшов ще один красень з яким вона взялася обійматися. Поки на думку сусідів лідирував останній можливий бойфренд, бо він був з дитиною – дівчинкою років дванадцяти чи трохи старше. Повноцінна родина це саме те, що потрібно хорошій, але самотній сусідці думали люди з-за стіни.

Доки Марина Миколаївна спускалася ліфтом, сусіди встигли напроситися в гості до інших сусідів і вже всі разом спостерігали за серіалом «Рукавичка» з вікна. З одним чоловіком Марина попрощалася, ще з двома порозмовляла й направила до під'їзду, а з останнім пішла в бік дитячого майданчика.

Марина вмостилася на гойдалку, струсивши з неї тонкий шар пухнастих білих сніжинок. Володимир Іванович зробив точно теж саме. Розмова планувалася важка, й по дорослому неприємна, то чому б не капнути в цю бочку дьогтю краплинку інфантилізму. А вкінці дитячим голосом промовити: «Ніцього,  прийдеш додому, то мама цьомне і вава зазиве»

Дивовижно зі скількома людьми я знаходжуся у близьких стосунках. Ніколи не замислювалася скільком людям можна дати дозвіл на вхід у свою оселю. А як щодо дверей у твоє серце, Марино Миколаївно? Довго вони будуть зачинені? Відчинятимеш їх перед святами аби прибратися? Ти намагалася не втратити тих, хто вже був. Та здається життя розвело вас, не запитавши в тебе дозволу. Будеш з цим боротися? А що ти можеш їм запропонувати? Любов супергероя? Нічого собі – все людям. Не такої любові прагнуть самотні серця. Подумай Марино, хто буде вигулювати Зиму коли ти захворієш?

– У вас сьогодні аншлаг, – почав розмову Володимир Іванович. – В мене діти тихіше себе ведуть.

– Це точно, – Марина посміхнулася. – В мене таке зараз відчуття ніби я поскладала в один кошик усі яйця й забула перекласти їх папером або тканиною. Залишається сподіватися, що вони не поб'ються… між собою.

– Не гарантую, – покачав головою Володимир Іванович. – Певна напруга між тими усіма чоловіками простежувалася. Лідирував дідусь без штанів.

– Чесно кажучи, для мене всі ті чоловіки, що зараз тлумляться в моїй квартирі, були ніби персонажами окремих казок. Ніби всі з однієї збірки під назвою «Моє життя», але кожен з окремої історії. Але життя ще та дитина й любить гратися. От і повидирало сторінки й тепер вони всі лежать купою на підлозі.

Наступні п'ять хвилин Марина та Володимир Іванович грали в м'ячик репліками ні про що. Так інколи буває, коли малознайома чи й взагалі незнайома тобі людина допомагає зняти емоційну напругу. Чомусь саме тітоньці, що сидить на зупинці чи бабусі з черги до лікаря простіше всього зізнатися у своїх «гріхах» чи відкрити «страшну» таємницю. От і Володимир Іванович нарешті дістався тієї межі коли тримати минуле за зубами сил більше не було.

– У нас було щось схоже на стосунки, на початок стосунків. Проте між нами була деяка відстань. Я був на останньому курсі, а мама Софійки на першому. В неї був вибір: облишити свої плани і стати моєю тінню або ж відпустити мене і йти своєю дорогою. Вона обрала друге. Так життя нас і розвело. Ми зустрілися через багато років. На той час я мав усе, окрім щастя батьківства. Моя дружина безплідна. А Вона… Софійці був річок, Вона сиділа в декреті й намагалася як могла підтримувати чоловіка, котрий взявся за те, що йому було не під силу. Коли я вперше побачив її у вересні в коридорі вишу, то подумав, що хочу аби моя донечка була схожа на неї. Так і сталося, Вона погодилася бути донором яйцеклітини, в замін її чоловік отримав грошову підтримку. Вона не шукала зустрічі з нашою спільною дитиною, Вона дотримувалася домовленостей. Я сам прийшов з донькою на руках. З того часу ми періодично бачилися аби діти могли погратися разом. А тоді Софійка зізналася, що бабуся постійно розповідає, що я мамин коханець і хочу забрати в неї маму. Наші стосунки зіпсувалися. А тоді моя маленька захворіла. Вона… переживала як рідна мати. Вона навіть підготувала документи – згоду на трансплантацію. Якраз збиралася розповісти все Софійці… Розумію збоку мої наміри виглядають корисливими й воно так і є. Але Софія мені не чужа. Вона її донька, сестра моєї дитини. Я хотів ростити її як рідну… Але так, я буду намагатися вмовити її допомогти сестрі. Я навіть не хочу уявляти, що буде як в мене нічого не вийде.

– Розумію. Але в першу чергу ми мусимо зробити так аби Софійка почувалася в безпеці. Загнана тварина кусатиметься.

Повернулася додому Марина задублою й голодною. Але не так просто було дістатися до вівсянки з родзинками. Спершу довелося розрахуватися з Аркадієм за воду, з Вадимом за цукерки упаковані за індивідуальним замовленням. Адже ці чоловіки увесь цей час чекали на Марину, тулячись у кухні. Разом з Алексом та Яцком, що встигли обговорити деталі спільного проєкту. Марина слабко уявляла це дітище. Хіба, що Яцко зібрався розмальовувати сірі стіни багатоповерхівок зображеннями свіжого м'яса та акційної ковбаси. Вона взагалі поверхнево знала про роботу Яцка. А дізнатися можливості не було. Ну не сидячи ж на унітазі кричати через двері: «А що ви там у себе на планшеті малюєте?».

Артур, що у цей час міряв тиск неочікуваним Марининим квартирантам, встигав її повчати, нібито вона перегинає палку й проявляє гіперопіку. Марина навіть разок не втрималася й порадила йому повчати Ангеліну, а вона вже якось сама розбереться як їй у власній квартирі свято влаштовувати.