Розділ 39.

Марина так міцно стискала ручку над дверцятами, що Аркадія почала хвилювати цілісність його машини. Не те щоб він жалкував, що повівся на вмовляння Вадима довести сусідку до місця призначення та розпочинати ранок з таких хвилювань так собі ідея. А не хвилюватися ж не виходить. Бо коли ти знаєш якусь людину як адекватну, сміливу та рішучу та раптом знаходиш її сидячою на асфальті біля власної машини, в той час, як на голову сипле сніг, то хоч-не-хоч, а твоє серце пришвидшиться.

Марина так міцно стискала ручку над дверцятами, що аж пальці посиніли. Та то кепський варіант порятунку. За який би предмет ти не вчепилася це не зупинить рух часу і негаразди все одно тебе наздоженуть.

– Треба зателефонувати, – сама собі прошепотіла Марина.

– Дати телефон? – поцікавився Вадим.

– В мене є.

Марина нарешті розімкнула долоню й відпустила ручку. Дістала із сумочки гаджет, що був під'єднаний коротким білим шнуром до павербанку.

Я себе накручую. Безпідставно фантазую. Ти ще нічого не бачила своїми очима і не знаєш, що там сталося. Не вдавай з себе жертву, Марино Миколаївно. Що тоді, що тепер не ти постраждала. Не ти. Твоя задача допомогти, а не нити.

– Все гаразд? – Вадим стривожився, коли помітив, що Марина зависла ніби старий комп'ютер.

– Все можна вирішити, – знову сама собі прошепотіла.

Марина взялася телефонувати мало не всім, хто був записаний у її телефонний довідник. І найперше на роботу. Бо важливо було, щоб не вона одна з'явилася на місце пожежі в якості юриста. Як тільки слідчі дізнаються, що в притулку живе її батько, одразу визнають її зацікавленою стороною. А ще треба попередити знайому в судово-медичній експертизі та головного лікаря в лікарні швидкої допомоги. Бо неодмінно будуть ті, хто спробує домовитися аби висновки прикрасили в бік негативу. Не можна допустити, щоб репортери понаписували, що люди похилого віку постраждали саме з вени власниці, що порушила правила пожежної безпеки.

– Тут щось не так, – бубніла собі під ніс Марина, – щось не сходиться. Забагато свідків. Забагато диму. Якось все театрально.

– Вас щось хвилює? – спробував з'ясувати ситуацію Вадим. – Якась Ви не виспана. Хтось не дає спати? Неочікувані квартиранти?

– Я живу сама, – відрізала Марина, але швидко спохватилася. – Проте завела чотирьох собак. Ви любите собак? Познайомити Вас?

– Не дуже, – згас Вадим.

– Приїхали? – нарешті подав голос Аркадій. – Це десь тут?

– Он там де пожежна машина стоїть, – ще більше почала хвилюватися Марина. – Зупиняйте. Дуже вдячна. З мене смачна кава, трішки згодом.

Марина вилетіла з машини й одразу побігла в бік притулку, ковзаючи кросівками по тоненькому шару мокрого снігу. Промацувала поглядом увесь транспорт, що скупчився на вузькій вуличці та всіх людей, що ніби мурахи дріботіли навколо, кожен своєю, лише йому відомою, траєкторією.

– Артуре! – покликала, щойно виокремила його серед інших.

Чоловік якраз зачиняв дверцята карети швидкої допомоги та велів водію рушати. Вгледівши Марину, Артур видавив з себе слабку посмішку й відкрив руки для обіймів. Марина ще встигла помітити наскільки він блідий, перш ніж заритися носом у його просяклий запахом диму светр.

– Все гаразд, – видихнув він їй на вушко. – Всі живі, але я відправив їх до лікарні. В більшості підскочив тиск, дехто встиг надихатися диму. Якби дівчатка не викликали спецслужби й не розбудили Яцка, я навіть не хочу уявляти скільки трун довелося б замовляти. Це просто дарунок небес, що ти нам підкинула таких квартирантів. Доки я прибіг після дзвінка Ангеліни, Яцко вже майже всіх розбудив та вивів.

– А тебе тут не було? – не зрозуміла Марина. – О котрій сталася пожежа?

– О п'ятій ранку. Чудовий розрахунок. Всі сплять. Якби не ці дві авантюристки…

– Ангеліна та Єна?

– Єна та Софія, – Артур відсторонив Марину від себе й вказав на ґанок, де ніби нічого не сталося сиділи три дівчинки, втупившись в мобільні телефони. – Мені треба їхати в лікарню, а тоді ще придумати куди всіх розмістити. Будівля не надто постраждала, проте пожежна інспекція заходити туди поки не дозволяє. Анна Григорівна в лікарні, але потім її відвезуть у відділок.

– Напишеш мені у який, я пришлю туди когось зі своїх, – веліла Марина, прощаючись.

Артур сів в останню карету швидкої й зачинив за собою дверцята. Марина швидкими кроками дісталася ґанку й мало не задушила в обіймах усіх трьох дівчат.

– От Босорка, – крехтала Єна, – гець життя нас позбавити хоче.

– Марино, – крехтала Софія, – пустіть нас.

– Я така рада, що з вами все гаразд. Негайно підводьтеся, ви їдете до мене.

– Я без тата нікуди не поїду, – запротестувала Єна.

– А я взагалі нікуди не поїду, – пищала Софія. – Буду тут чикати на бабусю. І не смійте тому пройдисвіту розповідати де я.

– Він і сам здогадається. Ти ще від мене отримаєш за те, що знову втекла. І розповіси хто тобі допоміг. Не треба. Ти мене не переконаєш, що зробила це сама.