Розділ 38.

Марина прокинулася в гарному настрої. В голові було порожньо, зате бардак із думок не загрожував болем. Критичні дні перестали бути такими вже  критичними й перетворилися на звичайну фізіологію, що легко корегується гігієною та ліками. Марина навіть змогла собі дозволити вранішню пробіжку. Ще й сумістила приємне з корисним, бо взяла з собою Зиму. Собаці була не зовсім до смаку інтенсивність прогулянки, ще й повідець не доставляв задоволення. Та нова господиня примудрялася усю дорогу читати лекцію, що до всього можна звикнути й навіть знайти в тому якусь приємність.

– А тоді поїдемо до магазину, – мріяла захекана Марина, добігаючи до свого під'їзду й буквально тягнучи слідом Зиму, – і купимо нашим пухнастикам ошийники з к'юаркодом. Дуже корисна технологія. Раптом загубляться, будь-хто не байдужий зможе його просканувати й дізнатися телефон власника. Я так один раз зробила. Сподіваюся, що й до моїх собак поставляться так само.

В під'їзд Зиму довелося нести на руках. Та Марина сумирно терпіла все, що нова улюблениця їй дарувала, в тому числі й театральне відпадання лап.

– А ще купимо такий повідець, щоб ви усі разом могли йти, – вони вже підіймалися ліфтом та Зима й досі була на руках. – І кожному окрему лежанку. І з понеділка запишемося до ветеринара й стерилізуємо тебе. Отримаєш свободу любити без наслідків. Не подумай, що я зла. Та вчорашній день довів, що я вже точно не вічна, й не безсмертна. Не всі згодні брати жінку з дітьми…

– Гав! Гав!

– В чомусь ти права. Не факт, що жінка з дітьми захоче брати у свою сім'ю того когось. Це стереотип. Але! Взяти хоча б Алекса. Він дорослу собаку не взяв би. А як щодо дорослої жінки? Це виходить у двадцять ти як гарненьке пухнате щеня, всі хочуть тебе погладити, хтось навіть ризикне притягти додому й показати матері. А у тридцять ти вже доросла собака, що не піддається дресируванню. І тебе бояться, тебе не хочуть і…

– Гав! Гав!

– Знаю, знаю. Алекс мені нічого поганого не зробив. Та мені чомусь образливо. Він, мабуть, навіть не підозрює скільки мені років. Або орієнтується на скільки я виглядаю. Та в мене той вік коли й справді Єна могла б бути моєю донькою. І виходить, те, що я народила здорову дитину, не було б моєю чеснотою, плюсиком у моєму рейтингу. А навпаки. А ти знаєш, що в древніх слов'ян статеві стосунки до весілля були нормою? А найбажанішою нареченою була та, котра вже мала живих та здорових дітей. Та тоді діти були гордістю племені, а зараз все більше тягарем, що зв'язує по руках і ногах батьків. Особливо батьків одинаків.

Зима неохоче злізла з рук аби Марина могла відчинити квартиру. Й навіть не хотіла заходити, хотіла, щоб її занесли. Та Марина настояла на самообслуговуванні.

– А ти знала, що в разі наявності двох батьків, навіть з девіантною поведінкою, соціальні служби не намагаються забрати дітей. А от якщо хтось із батьків помер, іншому намагаються нав'язати думку, що він не впорається і відібрати дитину. А знаєш чому? Бо залякати адекватну людину легше, ніж… Одним словом, адекватна людина не буде погрожувати працівнику соціальної служби, що знайде її дітей й обіллє їх кислотою. А ще адекватні люди мають прописку й постійне місце проживання і тому їх легко знайти. Вони не ночують з дітьми на вокзалах. Може тому Яцко й намагається бути не таким слухняним. Та насправді він адекватний. А от я ні. Ті шахраї позбавили його грошей. А я ще й житла. Їм не місце в притулку Анни Григорівни. І взагалі. На носі свята. Перепросімо цих двох і заберемо їх до себе. Певна, що стабільна прописка заспокоїть Яцкові нерви. От згадай який він був спокійний, впевнений, самовпевнений та привабливий коли вийшов з моєї ванни.

– Гав! Гав!

– Які ще брудні думки? Думки в мене адекватні, відповідають моєму віку. І взагалі. Йди снідай, а я в душ. Мені ще треба з лялечкою переговорити. Її остання витівка мені дорого коштувала.

Марина зі ще більш піднесеним настроєм чепурилася у ванній кімнаті. Навіть нанесла на обличчя «золоту маску» чим налякала Зиму, коли зайшла так на кухню.

– Гав! Гав!

– Не репетуй. Свої. Тільки мені треба мовчати. Аби все гарненько висохло. Тоді зніму. А поки чекаю… як щодо омлету з авокадо? І я хочу кави. Не запланований вихідний, тож нехай буде кава. З цукром. І вершками. І компанією. Будеш каву? Знаю. Тобі лише вершки.

Приготувавши сніданок, Марина повернулася до ванної та відліпила від обличчя маску-плівку. Відчула ніби разом з маскою відштовхнула від себе минуле.

– Знаєш, лялечко, – почала розмову хоч співбесідниця була далеко, в коридорі на стіні. – Могло бути по різному. Я зрозуміла, що ти хочеш мені показати. Щоразу, як ми приймаємо якесь рішення ми закриваємо двері у чергову альтернативну реальність, але відкриваємо в іншу. Я зробила свій вибір у минулому. І люди, що мене оточували теж зробили свій вибір. І тепер ми тут де ми є. Проте! Де ми будемо у майбутньому, залежить від того яке рішення я прийму саме зараз. Але ж хто приймає рішення на голодний шлунок? Зимо! Ти будеш омлет?

Снідали ці двоє довго, бо Марина через кожен кусь розповідала Зимі чергову історію з власної юридичної практики.

– Гав! Гав!

– … так буває. А раніше траплялося іще частіше, бо ж телефонів мобільних не було… О! Вгадай про що я забула? Отож. Іде він є, як ти вважаєш? Ау! Телефончик мій, ти де?

Телефон Марина знайшла не одразу. Він виявився вимкненим і вмикатися через низький заряд батареї не хотів. Тож Марина встромила його з зарядний пристрій й повернулася до сніданку. А коли вже омлет, кава та історії скінчилися, ситий гаджет таки увімкнувся продемонструвавши власниці скільки подій вона пропустила.