Розділ 36.

Марина приходила до тями дуже повільно, катастрофічно повільно. Тому їй важко було зорієнтуватися де вона знаходиться, у сні, у реальності, а головне в якій саме. У вухах і досі стояв пронизливий крик маленької донечки. Живіт концентрував у собі біль не те критичних днів, не те втрати двох-трьох братиків. Незмінним залишилося лиш відчуття, що тут краще ніж в пустій чотирикімнатній квартирі. Марина розуміла, що зламалася. Як того разу, коли потяг на якому вона їхала до свого щастя потрапив в аварію. І виною тому є… вона сама. Занадто налякана можливими зрадами, втратами. Занадто боїться жити, відійти від плану, прийняти не правильне рішення. Звісно в іншій реальності безпечно.  Ти точно знаєш, що повернешся у свій світ. Точно знаєш, що можливе покарання отримає інша «ти», з якою навіть не знайома. А головне в іншій реальності не треба бути сильною, бо там є хтось на чиє плече можна спертися. Правий був Артур, довго в слона не пограєшся… зламаєшся.

– Маруська, відкрий очі, – пролунало над вухом. – Кохана, лікарі сказали ти в порядку. Ну давай же відкривай очі. Чуєш мене, Маруська. В мене тут вже тиха паніка.

Крики стихли. Марина почула своє власне дихання. І відчула теплий подих на своєму обличчі. Ніжні короткі поцілунки вкривали її шкіру. Широка долоня гладила її по волоссю, а інша стискала її руку.

– Діти? – спробувала подати голос Марина.

– З ним все гаразд.

Марина намагалася впізнати цей голос та не могла.

Хто ж ти? Чи існуєш ти в моєму світі?  Я б хотіла докласти зусиль і знайти тебе. Я знаю, що зможу.

– Мамо!

Глос малолітнього хлопчика буквально роздер простір і Марина похапцем розплющила очі.

– Мамо! Мамо! Ти змогла! Ти встигла!

Марина прослідкувала за поглядом хлопчика років восьми на вигляд. Він дивився на години, що висів на стіні. Десята вечора. Тридцять перше грудня, якщо вірити календарю, який тулився трохи нижче. Озирнувшись, Марина зрозуміла, що знаходиться у квартирі своєї покійної бабусі.

– Ти ж купила ялинку? – запитало хлоп'я, страшенно схоже на Марининого брата.

Який би бичечок не скакав, а телятко наше.

Марина схилилася й обійняла сина. Вона дуже сумнівалася, що в тих двох пакетах з супермаркету, що стояли поруч неї,  десь на дні була ялинка.

– Який у нас план? – запитала, заледве відірвавшись від сина, й вхопившись за стіну, сил бракувало.

– Прикрашаємо ялинку, накриваємо стіл і проводжаємо старий рік! – чітко віддав наказ хлопчик. – А тоді зустрічаємо новий рік і чикаємо коли дід Мороз принесе нам під ялинку нового тата.

Куди ж подівся старий Марина запитувати не стала. Навіщо псувати свято. Тим паче вона навіть не знає, як довго воно триватиме. Минулого разу батарейки в іграшці сіли за одну подорож, а зараз правила порушені, гарантій ніяких. Може вона взагалі загубилася.

– Ходімо, ходімо! – хлопчик тягнув Марину на кухню. – Я вже зварив картоплю! І компот!

Які ж самостійні в мене виходять діти. Мені є чим пишатися. Може й не важливо від кого їх народжувати, все одно вийде добре.

– Мамо ти про, що замислилася?

– Про те як сильно я тебе люблю.

– І я тебе.

Хлопчик швидко та вправно діставав з пакетів продукти. Щойно знайшов ковбасу, то взявся різати й вкидати в миску з картоплею. Марина ж діставшись дна пакету таки знайшла там ялинку. Й не якусь штучно-декоративну, а живу. Сорока сантиметрова зелена красуня була створена з маленьких колючих гілочок, скріплених між собою чорною ниткою. На дерев'яне коло, що слугувало ялинці підставкою були приклеєні малесенькі блискучі кубики, що імітували подарунки.

– Ялинка! – зрадів хлопчик. – Просто ідеальна для іграшкового будиночка. Ти його забрала? Пошта сьогодні працювала?

Замість відповіді Марина стала швидко викидати все, що залишилося в пакетах. І на щастя знайшла картонну коробку в поштовому пакуванні.

– А можна відкрити? – затамовуючи подих, запитав хлопчик.

Марина розірвала пакування, тоді ще одне й дістала кольоровий пластиковий будиночок, розміром 17х12х15 сантиметрів. Він відчинявся мов книга. А в середині виявилися сантиметрові фігурки чотирьох людей: двох дорослих і двох дітей. А ще пластикові меблі для чотирьох кімнат та аксесуари дитячого майданчика.

Хлопчик спершу зачаровано дивився на іграшку, а тоді взяв до рук фігурку «тата» та «сестрички».

– От нам їх до комплекту не вистачає, – сказав так ніби Марина забула решту членів сім'ї поштою замовити.

Марина вже злякалася, що зараз буде неприємна розмова та її врятувала собака.

– Гав! – до кухні зачалапав рудий та товстий пекінес.

– О! Сплячий принц прокинувся, – посміхнувся хлопчик. – А я вже думав, що ти до наступного року проспиш. Олів'є ще не готово. Почекай.

– Ну то давай пришвидшимось, якщо хочемо поїсти ще в цьому році, – посміхнулася Марина.