Розділ 35.

Марина набралася нахабства й зателефонувала тутешньому татусеві. Проте як і попереджала тутешня донька, татко на дзвінок не відповів. Тоді Марина знахабніла настільки аби набрехати  у Вайбері, що донька посковзнулася на вулиці, лежить побита і дуже хоче бачити татка вдома.

– Поснідаємо? – запитала в маленької.

– Давай. Замовимо піцу, бо бургери щось набридли.

– Замовимо? – здивувалася Марина. – А може самі щось приготуємо?

– Не вийде, – похитала головою маленька. – Я готувати ще не вмію, а тобі ніколи, бо треба йти на роботу.

– А ти з ким залишишся якщо я піду на роботу?

– А я тихенько посиджу у сусідній кімнаті. Бо сонечко вже встало. І в садочок ми спізнилися.

– А нагадаєш мені де я працюю, бо так не хочу на роботу, що аж забула де вона.

– Хі-хі. Матуся жартує, –  маленька щиро сміялася. – Ти працюєш у своєму кабінеті, у комп'ютері. А як не підеш писати статтю, то пан редактор знову прийде і буде плакати на кухні.

– Навіть так? Таки доведеться йти.

– Доведеться. Гроші самі себе не зароблять, – імітуючи повчальний тон промовила маленька.

– Та ти що? А я думала, що сьогодні попрошу аби вони якось самі впоралися ті гроші, а я б з тобою погралася, – гнула свою лінію Марина.

– Не можна! – похитала головою маленька. – Дорослі так себе не ведуть. Бігом на роботу, а я замовлю піцу.

– Ну то замовляй одразу п'ять різних. Щоб ще й на вечерю було, – відповіла Марина й стала чекати реакцію доньки.

– Зараз все зроблю. Ти тільки гроші приготуй, бо вони мені без грошей все одно не віддадуть.

– Гаразд, – протягнула Марина й стала спостерігати як маленька знімає слухавку зі стаціонарного телефону, що висів на стіні в коридорі.

– Доброго ранку, – промовила маленька після того, як швиденько набрала знайомий номер. – Будь ласка, нам п'ять піц різних, але з м'ясом і подвійним сиром за адресою вул. Мрія 373, квартира 77. Розрахунок готівкою при отриманні.

Марина стояла вражена. А після слів зі слухавки «замовлення прийнято, доставка протягом години» ще й шокована.

– Я свою роботу виконала, – повідомила маленька. – Тепер піду почищу зуби. А ти вже почистила? То йди на роботу. І зніми куртку, ти працюєш вдома. Це татко працює не дома. О! Мало не забула. Обіймашки!

Сказано, зроблено. Маленька пішла в кінець довжелезного коридору.

Нічого собі. Це справжня дитина чи робот створений татком-айтішником? Антоне, я бачу тут твої гени. Клянуся, були б у нас спільні діти вони б ніколи не забували чистити зуби… і рахувати тілесні контакти із собі подібними. Та на роботі я вже сьогодні була. Я хочу їсти, відпочити і щоб живіт не болів. Та нехай. Спробуємо ще раз після сніданку.

Марина повернулася до кабінету й швиденько промацала все до чого могла дотягнутися. Усю довжину чотириметрової книжкової шафи, окрім верхніх полиць, що були під самою стелею. Всі книги, періодичні видання та навіть теки із роздруківками були присвячені юридичній справі та психології.

Щось я далеко сама від себе не відкотилася. Я тут що юридичний онлайн консультант? Нічого іншого я роботи не вмію? І готувати теж не вмію. Зате хоч зі здоров'ям все гаразд. А може й не дуже. Чого так живіт тягне? Ліки з іншої реальності в цій не працюють чи що?

Відганяючи від себе песимістичні думки, Марина посиділа на м'якому шкіряному дивані. З'їла банан, що  лежав у вазочці на журнальному столику. Ще раз помилувалася святковою ялинкою з вікна. Поскаржилася, що у «її» кабінеті немає новорічного оздоблення. А ще так чисто ніби ніхто тут і не живе. І нарешті дісталася до письмового столу на стільниці якого самотиною стояв класичний чорний ноутбук.

Тутешня я зануда. Хоча справжня я не набагато краща. Та дивитися на себе ніби з боку те ще задоволення. Готова лаяти себе з неабияким натхненням. Я песимістична, депресивна нероба у всіх можливих світах.

– Ти бачила лише три, – пролунав внутрішній голос. – Для «всіх» то трохи замало.

Які люди. І ти тут. Ну то давай лаяти мене у два голоси.

– Іди працюй. Гроші самі себе не зароблять.

– Працювати не буду. Але одним оком погляну.

Марина всілася за стіл й відкрила ноутбук. Машина швидко прокинулася й продемонструвала відкриті раніше віконця. Найперше, що перекривало всі інші було електронним листом від редактора-плакси із прохання прислати статтю до вечора. Марина згорнула віконце. Наступний прямокутник виявився текстовим редактором в якому красувалося кілька списаних аркушів. Марина прочитала замітки червоними літерами, що красувалися вгорі.

– Десять тисяч символів з пробілом. Більше посилань на конкретні судові засідання. Пояснити процедуру звернення до поліції. Точно вказати вік та його можливості.

І це віконце Марина згорнула. Останнє виявилося теж електронним листом. У ньому тринадцятирічний хлопець запитував чи має він право відмовитися бути донором для старшого брата. Чи можна позбавити опіки батьків, що з самого народження використовують його як «запасні детальки для брата». Марина подумки перехрестилася. Але взяла на замітку, як повернеться додому з'ясувати відповіді на ці питання. А поки й це віконце згорнула. Понишпорила в шухлядах столу. Знайшла теку з документами на квартиру. Здивувалася, що там лиш її ім'я, а на таємничого татка й натяку немає. Тоді знайшла кілька свідоцтв про смерть. Навіть вчитуватися не стала, вистачило імен.