Новорічна вітрина

Розділ 34.

Марина розривалася між бажанням ще раз поглянути в дзеркало та причепуритися, негайно відчинити двері у велику кімнату та закінчити інструктаж Зими. В якусь логічну послідовність всі ці бажання ставати не хотіли.

– Трішки треба прискоритися, подруго, – тарабанила Марина, в чергове розчісуючи й без того ідеальне волосся. – Як почуєш, що хтось ходить під дверима, то гавкай такий караул, щоб аж сусідам позакладало й вони вистромили носа подивитися, що сталося. А як у двері дзвонитимуть чи гепатимуть, то гавкай так, щоб вони зі страху штани обмочили. А як, не дай Боже, увійдуть до квартири, то кусай усіх без розбору. Бо свої не ходять поночі, свої у Польщі сидять.

– Гав, гав, гав, – погоджувалася собака, метляючи хвостом.

– По кімнатах не ходи, до ялинок не лізь. Розумієш, вони живі. Зовсім, зовсім живі. Ти не дивись, що всі у вогниках, то так треба. Але як прийде весна ми їх в парку посадимо. Бо вони дуже-дуже живі, як казала Єна. Вони у горщиках. Я цю ідею поцупила в Алекса. У нього вдома такі «маленькі зелені дітки» майже у кожній кімнаті. Він казав, це місцеве лісництво проводить акцію. Мовляв, ти купуєш ялинку в горщику, святкуєш з нею усю зиму, а на весні повертаєш у природу. А кошти на озеленення міста  підуть. Мені навіть карту дали, де позначено котра частина парку потребує нових насаджень. Можна обрати. Тоді посадити, тоді сфотографуватися, зайти на сайт і відмітити, що ділянка зайнята. Трохи марудно, та якщо усією компанією. Я Алексу те пропонувала, та він відмовився. Сказав, що тут він проявить небувалий егоїзм й залишить деревця собі. Висадить під будинком. Це і є його принцип. Він вважає, що все у своєму житті треба брати у стані немовляти, а тоді вирощувати. От як кошеня Кутозова чи маленьку ялинку. А дорослих він не бере, бо їх уже не перевиховаєш. І тут стався наступний конфуз. Єна заявила, що Алекс просто не впевнений у собі боягуз. От її б тато не злякався і дорослих діток собі взяти, і навіть таку велику дівку, як нова мама Марина. На що Алекс відповів, що таку як мама Марина і він би собі взяв. Я була така розчулена, що мене сприймають ніби якесь кошеня, що шукає домівку. От жаль, що людину не можна зняти на ксерокс. Тоді б я мала змогу покласти цим двом «впевненим у собі людям» себе в якості подарунка.

– Ууу, – похитала головою Зима.

– Погана ідея? Іншої немає. До речі про ідеї. Непогано б було прикупити всій цій чесній братії подарунки. Особливо Єні та Софії. А то якось неприємно, що вони мене відьмою вважають. О так. Обидві вважають. Вони так чудово поладнали. Та то просто таки доля, й всюди суща енергетика понеділка.

– Гав!

– Я знаю, що вже майже четвер. Та я тобі клянусь за мною шпигують темні сили. Бо чи ж з волі небес буває таке співпадіння, щоб піти у незнайому лікарню з чужою дитиною й зустріти там Софію з паном Пройдисвітом. Чого він прізвище не змінить? Вимовляю й здається ніби лаюсь. Не логічно було б не підійти, враховуючи, що через кілька годин у нас мала відбутися офіційна зустріч. До речі, виявляється Софія не обманювала, він дійсно зациклений на лікарях. Та він, здається, про всіх дітей так дбає. Бо з ним ще була рідна донька, трохи молодша за Софію і два хлопчики з дитячого будинку. І знаєш, що я тобі скажу. Нехай мене вважають письменником-фантастом, та я тобі клянусь, що донька Володимира Івановича схожа на Софію. І річ не лише в тім, що він їх однаково вбрав, ніби близнючок. Але! Жодна з них не схожа на самого директора. Я звісно не спеціаліст з генетики, та я знаю одного такого спеціаліста і мені дуже хочеться показати йому світлини цих двох. Хоч може й не доведеться. Ми досить вдало поспілкувалися, як мені здалося. Єна ж з Софією оголосили мені майже бойкот коли я сказала, що  дитині буде краще у повній сім'ї. А під кінець Єна крикнула, що бездітним варто зачинити свою кватирку. Може й так. Я чесно кажучи в цій ситуації трохи не певна. Не можу зрозуміти, хто мені бреше. І може я і Босорка та найчеснішим вважаю якраз пана Пройдисвіта. Ці його слова, що Софія життєво необхідна їхній родині мені прямо в душу запали. Або ж то у мене ПМС так проявляється. Добре, що хоч не розревілася. Та по факту, подруго, я все зробила вірно. З усіма зустрілася, усіх полікувала, усім знайшла притулок. Я така ідеальна, що від самої себе нудить.  Або ж мене нудить, бо я нічого не їла. Неважливо. Я мушу йти. Все, кінець балачкам.

Марина нарешті облишила багатостраждальне волосся й тричі розправила на собі персиковий піжамний комплект, по верх якого й досі була одягнута куртка. Ще раз погладила Зиму, сподіваючись, що короткотривале знайомство все ж таки справило на собаку враження і гризти меблі та не стане. Повернула ключ у дверях великої кімнати, штовхнула важке полотно й  з посмішкою на обличчі зробила крок. Проте та посмішка швидко зникла, щойно Марина зрозуміла – вона в чужому кабінеті й позаду вже немає Зими.

– Ой, – видихнула й для надійності гепнулася на підлогу.

Проте подібні дії змінили лиш її розташування відносно підлоги і аж ніяк не координати.

– Та що ж це діється!

Марина мало не совала ніжками. Та потім опанувала себе й вирішила зорієнтуватися на місцевості. Підвелася, підійшла до вікна й затамувала подих.

– Оце так краса, – видихнула за хвилину.

З вікна, що здавалося знаходилося на верхівці хмарочоса було видно здоровецький парк, посеред якого красувалася по святковому вбрана ялинка, метрів тридцять заввишки. Марина й уявлення не мала, що то за парк і у якому то місті. Та наявність на кронах дерев пухнатого білого снігу, наштовхувала її на думку, що їй тут сподобається. Хоч трохи тривожив факт, що падіння додому вже не поверне.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше