Розділ 34.

Марина розривалася між бажанням ще раз поглянути в дзеркало та причепуритися, негайно відчинити двері у велику кімнату та закінчити інструктаж Зими. В якусь логічну послідовність всі ці бажання ставати не хотіли.

– Трішки треба прискоритися, подруго, – тарабанила Марина, в чергове розчісуючи й без того ідеальне волосся. – Як почуєш, що хтось ходить під дверима, то гавкай такий караул, щоб аж сусідам позакладало й вони вистромили носа подивитися, що сталося. А як у двері дзвонитимуть чи гепатимуть, то гавкай так, щоб вони зі страху штани обмочили. А як, не дай Боже, увійдуть до квартири, то кусай усіх без розбору. Бо свої не ходять поночі, свої у Польщі сидять.

– Гав, гав, гав, – погоджувалася собака, метляючи хвостом.

– По кімнатах не ходи, до ялинок не лізь. Розумієш, вони живі. Зовсім, зовсім живі. Ти не дивись, що всі у вогниках, то так треба. Але як прийде весна ми їх в парку посадимо. Бо вони дуже-дуже живі, як казала Єна. Вони у горщиках. Я цю ідею поцупила в Алекса. У нього вдома такі «маленькі зелені дітки» майже у кожній кімнаті. Він казав, це місцеве лісництво проводить акцію. Мовляв, ти купуєш ялинку в горщику, святкуєш з нею усю зиму, а на весні повертаєш у природу. А кошти на озеленення міста  підуть. Мені навіть карту дали, де позначено котра частина парку потребує нових насаджень. Можна обрати. Тоді посадити, тоді сфотографуватися, зайти на сайт і відмітити, що ділянка зайнята. Трохи марудно, та якщо усією компанією. Я Алексу те пропонувала, та він відмовився. Сказав, що тут він проявить небувалий егоїзм й залишить деревця собі. Висадить під будинком. Це і є його принцип. Він вважає, що все у своєму житті треба брати у стані немовляти, а тоді вирощувати. От як кошеня Кутозова чи маленьку ялинку. А дорослих він не бере, бо їх уже не перевиховаєш. І тут стався наступний конфуз. Єна заявила, що Алекс просто не впевнений у собі боягуз. От її б тато не злякався і дорослих діток собі взяти, і навіть таку велику дівку, як нова мама Марина. На що Алекс відповів, що таку як мама Марина і він би собі взяв. Я була така розчулена, що мене сприймають ніби якесь кошеня, що шукає домівку. От жаль, що людину не можна зняти на ксерокс. Тоді б я мала змогу покласти цим двом «впевненим у собі людям» себе в якості подарунка.

– Ууу, – похитала головою Зима.

– Погана ідея? Іншої немає. До речі про ідеї. Непогано б було прикупити всій цій чесній братії подарунки. Особливо Єні та Софії. А то якось неприємно, що вони мене відьмою вважають. О так. Обидві вважають. Вони так чудово поладнали. Та то просто таки доля, й всюди суща енергетика понеділка.

– Гав!

– Я знаю, що вже майже четвер. Та я тобі клянусь за мною шпигують темні сили. Бо чи ж з волі небес буває таке співпадіння, щоб піти у незнайому лікарню з чужою дитиною й зустріти там Софію з паном Пройдисвітом. Чого він прізвище не змінить? Вимовляю й здається ніби лаюсь. Не логічно було б не підійти, враховуючи, що через кілька годин у нас мала відбутися офіційна зустріч. До речі, виявляється Софія не обманювала, він дійсно зациклений на лікарях. Та він, здається, про всіх дітей так дбає. Бо з ним ще була рідна донька, трохи молодша за Софію і два хлопчики з дитячого будинку. І знаєш, що я тобі скажу. Нехай мене вважають письменником-фантастом, та я тобі клянусь, що донька Володимира Івановича схожа на Софію. І річ не лише в тім, що він їх однаково вбрав, ніби близнючок. Але! Жодна з них не схожа на самого директора. Я звісно не спеціаліст з генетики, та я знаю одного такого спеціаліста і мені дуже хочеться показати йому світлини цих двох. Хоч може й не доведеться. Ми досить вдало поспілкувалися, як мені здалося. Єна ж з Софією оголосили мені майже бойкот коли я сказала, що  дитині буде краще у повній сім'ї. А під кінець Єна крикнула, що бездітним варто зачинити свою кватирку. Може й так. Я чесно кажучи в цій ситуації трохи не певна. Не можу зрозуміти, хто мені бреше. І може я і Босорка та найчеснішим вважаю якраз пана Пройдисвіта. Ці його слова, що Софія життєво необхідна їхній родині мені прямо в душу запали. Або ж то у мене ПМС так проявляється. Добре, що хоч не розревілася. Та по факту, подруго, я все зробила вірно. З усіма зустрілася, усіх полікувала, усім знайшла притулок. Я така ідеальна, що від самої себе нудить.  Або ж мене нудить, бо я нічого не їла. Неважливо. Я мушу йти. Все, кінець балачкам.

Марина нарешті облишила багатостраждальне волосся й тричі розправила на собі персиковий піжамний комплект, по верх якого й досі була одягнута куртка. Ще раз погладила Зиму, сподіваючись, що короткотривале знайомство все ж таки справило на собаку враження і гризти меблі та не стане. Повернула ключ у дверях великої кімнати, штовхнула важке полотно й  з посмішкою на обличчі зробила крок. Проте та посмішка швидко зникла, щойно Марина зрозуміла – вона в чужому кабінеті й позаду вже немає Зими.

– Ой, – видихнула й для надійності гепнулася на підлогу.

Проте подібні дії змінили лиш її розташування відносно підлоги і аж ніяк не координати.

– Та що ж це діється!

Марина мало не совала ніжками. Та потім опанувала себе й вирішила зорієнтуватися на місцевості. Підвелася, підійшла до вікна й затамувала подих.

– Оце так краса, – видихнула за хвилину.

З вікна, що здавалося знаходилося на верхівці хмарочоса було видно здоровецький парк, посеред якого красувалася по святковому вбрана ялинка, метрів тридцять заввишки. Марина й уявлення не мала, що то за парк і у якому то місті. Та наявність на кронах дерев пухнатого білого снігу, наштовхувала її на думку, що їй тут сподобається. Хоч трохи тривожив факт, що падіння додому вже не поверне.