Розділ 28.

Марина встромила ключ у шпарину, обережно повернула його. Штовхнула важкі двері. В обличчя дмухнула прохолода зимового лісу. Двері на двір були відчинені. Через них з вулиці намело вже чимало снігу. Та красувався він лиш біля входу, а ближче до середини кімнати вже встиг розтанути й промочити килим. На відміну від попереднього разу кімната була прибрана. Бабусин кришталь блищав. Замість павутиння по кутках тулилися святкові гірлянди. А попід стелею через усю кімнату тягнувся ланцюжок з кольорових паперових кілець. Марина одразу ж уявила як вона сидить на дивані і разом з близнючками майструє той ланцюжок. А на підлозі, підвиваючи, здійснює моральну підтримку здоровецький лабрадор, на ймення Прокурор.

Неймовірно. Просто неймовірно. Спрацювало. Я не вірила, що спрацює. Та я сподівалася. А чому б і ні. Чому б і не зі мною. Тепер ти мусиш іти, Марино. Ні. Не так. Ти ж хочеш туди піти? Піти туди чи втекти звідси? Хочеш побачити того, хто тебе дочекався? Того, кому ти потрібна з ногами чи без ніг, з брудним килимом і нечесаними дітьми?

Марина стояла й поки не наважувалася переступити поріг. Можливо тому, що цього разу кімната була порожня, цього разу ніхто  не кликав, не кидався сніжками.

Хіба там краще ніж тут? Марино Миколаївно, ви ж доросла людина. Відповідайте на питання.

Марина вдихнула, видихнула і подумки перенеслася назад. Промотуючи цей вівторок ніби фільм, вона шукала там привід залишитися. Шукала там щось хороше. Проте знайшла лиш Надію Устинівну, що, здавалося, не стільки хоче аби онука жила з нею, скільки аби «вороги вмилися кривавою юшкою». Й найнеприємніше, що сама Марина чомусь опинилася в переліку тих ворогів. От тобі і добрі вчинки, якими стовідсотково вимощена дорога в пекло.

А ще Артур зі своїм «ти телефонувала редакторові?». І купа неприємних зустрічей. Бо ж така специфіка її роботи. Люди не звертаються до юристів від хорошого життя чи з хорошими новинами. Ні. Вони приходять з «цілими валізами брудної білизни». А ти її перебирай, тоді пери, тоді суши, прасуй…

А ще ж був той нахабний Алекс. Людина-блискавка, супергерой псевдоамериканського походження. Він поцупив кота, її кота. Хоч треба визнати, що в руках Алекса Кутузов нявчати перестав, а в присутності Марини увесь час скаржився на свою участь. Та все ж. То вона лазила по нього на смітник. І в котячого принца на побігеньках теж була вона. А в результаті він обрав її сусідів, що може живуть в однокімнатній квартирі, де на кухні на дивані спить чийсь дядько. Чому ніхто з них не обрав Марину? Марина була певна, що вона обрала їх. Що вона за них боролася. Проте програла. І те все було нестерпно боляче.

А ще ті люди в магазині з іграшковими вітринами. О так, Марина туди повернулася з претензією, що батарейки геть кепські. А там яблуку ніде впасти. Всі дивляться, обирають і купують. Дехто цілими торговими вулицями. Інші докупляють декорації та манекенів. Невже їм всім вітрина показує такі дивні сни? Чи причина не у вітрині, а в Марининій пустій квартирі. Марина мала стільки запитань. Та на них нікому було відповісти. Усі консультанти були зайняті тими, хто прийшов раніше. На Марину ніхто не чикав. Тож купивши батарейки в сусідньому магазині, Марина поїхала додому.

В здоровецькій пустій квартирі, вона спробувала уявити себе звичайною людиною й зайнятися домашніми клопотами. От хоч би випрати всі ті простирадла та рушники, що побували на підлозі. Та справ там виявилося на десять хвилин. Пральна машина сімейного типу на дев'ять літрів вмістила в собі все за раз. А два балкони взяли на себе обов'язок все просушити.

Знічев'я Марина замислила спекти печива аби не забути, що колись вона непогано готувала. Замахнулася аж на вівсяне. Й найперше виявила, що вівсяної муки немає, але є пластівці. Змоловши їх на блендері зосталася незадоволена. Почала поглядати в бік каво машини, вона ж якось зерна перемелює. Та потім згадала про шухляду Плюшкіна – речі з колишнього будинку. Там знайшлася раритетна річ, що на вигляд нагадувала металеву маленьку м'ясорубку, та на справді молола каву. Ігноруючи страшенний скрегіт агрегату, Марина таки перетворила пластівці на муку. А тоді вже слідувала рецепту з Ютуб каналу, аж поки не наштовхнулася на чергову перепону – відсутність розпушувача для тіста.

Якби ж я мала родину. Когось для кого треба готувати, то такі звичні пакетики, як ванілін, розпушувач були б по всіх закутках. Принаймні так завжди було на маминій кухні. Але ж у мами були ми з братом. А в мене немає навіть кота. А то б я йому зараз поскаржилася чи запропонувала збігати в найближчий магазин. Марино Миколаївно, а що з вами не так? Чому по вашій квартирі гуляє лиш ехо?

Розпушувач для тіста був замінений на харчову соду без зміни ваги. Печиво вийшло на диво красиве, велике з обов'язковими тріщинками, але жахливо гірке. Як то кажуть, інстаграмненько, а потім на підвіконня пташок годувати. Марина образилась на саму себе й повторила спробу, зменшивши кількість соди втричі. В результаті печиво вийшло смачне, але маленьке й тверде. Тепер на столі красувалися дві тарілки зіпсованої випічки. В таких випадках зазвичай кажуть: «тато з'їсть». Ще може Шарик допомогти в ліквідації. На вибір в кого шлунок крепший, чи хто наразі є в наявності. В Марини не було нікого. Тож всі її старання, скоріш за все, до кінця зими годуватимуть птахів у паперових годівничках, що їх чужі діти розвісили біля під'їзду.