Розділ 25.

Марині здавалося, що вона побувала у гостях. А тоді повернулася додому й гарненько виспалася. Для збереження власної психіки варто було продовжувати так думати. Але! Брудний одяг був гарним підтвердження, що по немитій підлозі вона все ж таки повзала.

Марина заплющила очі. Зачекала трішки. Тоді розплющила. Тоді ще раз. Жодних подій, лиш світанок за вікном нагадує, що час збиратися на роботу. Обережно вийшла в коридор.

– Ну і хаос, – прокоментувала, споглядаючи  розкидану  вологу постільну білизну. – Це щоб увечері було чим зайнятися.

Підійшла до святкової вітрини. Помордувала вимикач. Іграшка вперто мовчала. Лялька теж мовчала, мов не жива. Зняла зі стіни. Вийняла і знову вставила батарейки. Нічого. Звичайна дорога іграшка з дешевим комплектуванням. Нарешті Марина прийняла рішення взяту одну батарейку з собою, щоб не запамятувати розмір і купити нові  кращої якості.

Сни снами. А треба повертатися до нормального життя. Адже дитинство давно скінчилося й мати не напише записку, щоб не йти до школи. Не погладить по голівці, не пожаліє, що вава болить. Уявімо, що цього не було. Так, татку. Давай так і зробимо. І будемо жити далі.

Волога білизна відправилась валятися на дно душової кабіни аж до вечора. Велика кімната не лише не зачинилася на ключ, її двері навпаки залишилися відчиненими навстіж, ще й стільцем підперті.

Волію ходити в гості за власним бажанням. І на своїх двох ногах. І щоб мене там не ображали. Дистанційно. Усілякі бабусі з Києва. Ось така я балувана. От такі мінуси професії. Знаю, що маю право на гідне життя. І маю ще обов'язок перед самою собою, це гідне життя собі забезпечити.

Далі Марина увімкнула свій звичний протокол і він приніс спокій для душі. Недовготривале тренування на біговій доріжці. Душ, косметичні процедури. Одяг приготований з вечора. Але увійшовши до кабінету аби забрати підготовлені раніше матеріали, Марина на мить замислилась.

Чи справедливо, що мої казки лежать в шухляді? Адже вони навіщось прийшли у цей світ. Можливо, вони для когось призначені. Чи можливо, що на них хтось чикає? Якийсь редактор, що всі жданки поїв? Ні. Це звісно дурниця. Редактор про моє існування навіть не знає. Як він може здогадуватися про існування тих казок. Але. Можливо комусь вони все ж таки потрібні. Нічого в цьому світі не з'являється просто так. Нічого не існує без призначення, без кінцевої мети.

Марина так і не вирішила, що робити зі своїми рукописами, але навіщось впхнула кілька списаних від руки аркушів у теку з підготованими раніше матеріалами.

Виїжджаючи з дворів, Марина шукала за вікном зиму. Таку ж пухнату, як уві сні. Проте знайшла лиш калюжі та сумних перекошених сніговичків, котрі доживали останні хвилини на лисих клумбах.

– Ой, – Марина спішно натиснула на гальма.

– Обережніше ж треба. Ви не на трасі! – гримнув на неї молодик.

– Пробачте, – покаялася Марина.

– Облиш, – молода жінка потягнула партнера за рукав. – Ходімо.

Марина з відкритим ротом проводжала поглядом незнайомців. До грудей жінка притискала рудого котячого принца. На його шиї  красувався ошийник з якого навіть не зняли бирку. Чоловік самовіддано пер мішок сухого котячого корму. На його правому лікті теліпався прозорий пакет з пластиковим котячим туалетом, а на лівому – пакет з наповнювачем для котячого туалету. Марина ще встигла почути, як новоспеченому Наполеону пообіцяли банку шпротів під ялинку. Саме зараз їй страшенно захотілося аби поруч була лялечка. Щоб вона своїм писклявим голоском сказала: «Нічого, мамо, у нас буде свій Наполеон. Просто забуть про цього зрадника».

– Він не зрадник, – сама собі відповіла Марина, – він просто обрав місце … де тепліше.

Решту дороги до офісу Марина дивилася лише перед собою аби знову не побачити, щось настільки болісне її серцю. Діставшись місця призначення зрозуміла, що нічогенько так спізнилася. Бо вже й парубок, що зазвичай приносить їм свіжу випічку вийшов з дверей офісного центру. Поставивши машину на платну стоянку, Марина неспішно підійнялася на третій поверх. Пройшовшись коридором, зрозуміла, що вчорашня пожежа сильної шкоди не завдала. А стіну між дверима комп'ютерного сервісу та Бюро правового захисту навіть встигли перефарбувати. Хоч тепер площа зі свіжою фарбою помітно контрастувала з рештою стіни.

Відчинивши понівечені пожежею двері, Марина опинилася у своєму другому домі.

– Доброго ранку, Настусь.

– Доброго ранку. А я вже почала хвилюватися. Приходжу, а Вас немає. Ви зазвичай з'являєтесь раніше всіх. Хоч цього я теж не розумію. Вам за розкладом на десяту, навіщо приходити так рано.

– Мені піти?

– Ой, та що Ви. Звісно ж ні. Про Вас уже запитували. Телефоном. І Святослав Олегович телефонував. Він уже під'їжджає. Сказав аби Ви йшли в кабінет психолога. Мовляв, треба провести тестування. На перевірку брехні, – останні слова Настя прошепотіла.

– Ааа. Чергова справа вилами по воді писана?

– Можливо. Булінг в школах зараз популярна тема. Молодь один поперед іншого хвастають, що знають розмір штрафу за подібне. Розповідають вчителям про свої права.