Розділ 24.

Генеральному прибиранню зраділи всі, навіть Прокурор. Близнючок Марина відправила на спец завдання – чистити килим. Дівчата спершу дуже здивувалися і довго не могли зрозуміти навіщо все те шаманство, якщо є пилосос. Та Марина терпляче пояснювала, що то магічний спосіб і почистити, і випрати. Тож дівчата з неабияким завзяттям витягли килим на свій дитячий майданчик, засипали снігом і почали лупцювати тенісними ракетками. Прокурор, якого випустили під заставу, скакав навколо близнючок і підгавкував в так ударам.

Вірі «дивна господиня» наказала найперше натерти до блиску бабусин кришталь, а вже потім взятися за пилюку й підлогу. Сама ж Марина вирішила довести до адекватності письмовий стіл аби за ним було зручно переглядати документи. Оскільки Віра не запропонувала ні допомогти в переміщенні, ні зачекати доки вона принесе бодай щось для того переміщення, Марина змирилася з думкою, що їй доведеться до крісла повзти.

Як же хочеться спати. Хочеться та не можеться. От зараз би знепритомніти, тай по всьому. Та чи можна уві сні знепритомніти? Це якась таємна змова моїх звивин. Ти що, Марино Миколаївно, сама себе караєш за те, що твою квартиру чужі люди прибирають? Тобі соромно, що ти здорова і маєш можливість бігати вранці? Що це за незрозумілі образи? Чому я не можу прокинутися? Цікаво, а де зараз моє тіло? Хоч не посеред коридору?

Марина обережно відкинула ковдру. Замість її звичних штанів були підстрелені шорти.  Зробивши кілька глибоких вдихів, поглянула на те, що залишилися від ніг. Права нога закінчувалася трохи вище коліна, а те, що залишилося від лівої заледве дозволяло зручно сидіти. Крім цього було добре видно різного розміру та різної форми шрами на шкірі.

Таке враження, що їх хтось жував. Не певна, що я хочу знати що сталося. Ну як моя хвора уява могла до такого додуматися? Це не смішно, геть не смішно. Не уявляю як з цим жити. Такому не навчають в університеті. До такого не готують на майстер-класах. Зараз усі мої дипломи просто непотрібні папірці. Ніколи не замислювалася якби жила, якби отримала таку травму. А варто було б. Хоча б після тієї залізничної аварії. Я тоді як дурна переймалася лиш відсутністю новин від Степана. І після одужання теж думала лиш проте, що вчинив Степан. Ніби увесь світ то лиш вузька дорога в кінці якої стоїть Степан. Адже і в реальності в мене є шрами. Вони звісно бліда копія цих, що зараз перед очима. Та все ж. То докази того, як за моє життя і здоров'я боролися сторонні люди, і не боролося я сама. От і зараз. Всі щось роблять, а я сиджу. Досить. Зберися, Марино Миколаївно. Поводься як професіонал. Існує протокол. Створи собі умови і працюй!

Марина перекотилася на край дивану й повільно опустила нижню частину тіла на підлогу. Тоді вляглася на пузо й поповзла на ліктях до письмового столу. Приємного було мало – брудна підлога залишила слід на одязі. Дочекавшись доки Віра вийде з кімнати, Марина зібрала волю в кулак, підтягнулася на руках і таки опинилася у чорному шкіряному кріслі. Ну тепер її звідси хіба чоловік на ручки забере, сама злазити не буде. Он руки й досі трусяться.

Хто батько близнючок? Кого моя хвора уява нагородила мною і двома хамовитими бестіями? Поросят щеплює? Волосся як солома? А силою дівчата, мабуть, в нього. Не пам'ятаю я такого серед своїх знайомих? От кого цікаво було б побачити. Коли там ті поросята скінчаться? Я до того часу або зомлію, або здурію. Ну хоч комусь весело. Он як луплять. Сподіваюся, то вони не мене на тому килимі уявляють. Як взагалі можна про матір казати, що з нею вічно якісь проблеми. Це їх бабуся з Києва навчила?

Віра повернулася й Марина попрохала пачку вологих серветок. Вони були з її реальності. Марина такими ж удома протирає поверхні в проміжку між викликом клінерів. Найперше відтерла ноутбук. Тоді почала складати на нього не першої свіжості листи аби дістатися до стільниці. Погляд чіплявся за рукописні рядки на папері. Й дуже швидко забувши про прибирання, Марина захопилася рукописом.

Сміливо. Таке написати не кожен зможе. Тут потрібно чимале дослідження провести. Хоча, бачу вона…. тобто я… мама близнючок його провела. Хоч сюжет ніби невибагливий: чоловік залишає напризволяще дружину та доньку, а тоді з'являється через багато років аби викрасти доньку і позбавити колишню дружину батьківських прав. І все це для того аби стати єдиним опікуном доньки й використати її кістковий мозок та інші тканини для порятунку дитини в новому шлюбі. Ого. Тут навіть є список потрібних обстежень. Опис процедури. То я … вона… мама близнючок письменниця. Типу трилери пише чи драми? А я дитячі казки пишу. Тай ті ніхто ніколи не читав.

– Я це заберу? – несподівано запитала Віра, згрібаючи з підвіконня брудну чашку та чайник.

– А? – здригнулася від несподіванки Марина. – Так, звісно. Дякую. А можна мені чаю? З обліпихи?

– А де я вам її візьму? – здивувалася Віра. – Є зелений і чорний з бергамотом. Або малинове варення можу кип'ятком залити.

– З бергамотом. Дякую. О! – раптом пригадала Марина. – А чого це дівчата не в школі серед білого дня?

– Яка школа? Дороги замело. Хто їх у ту школу повезе?

– Хочете сказати вони усю зиму не навчаються?

– Вони навчаються. Самі. Вдома. Тоді сніг зійде, поїдуть і понаписують контрольні.