Розділ 23.

Сил у Марини не залишилось від слова «зовсім». Були лиш нерви, що тремтіли як павутина на протязі й переляк, що витікав крізь вуха. Вона не хотіла вмикати ні психолога, ні юриста, ні дорослу людину. Вона хотіла пояснень. І боялася захлинутися від кількості сьогоднішніх позапланових зустрічей та переміщень у просторі.

Найперше на заслання відправився собака, що звався Прокурором. Мохнатий велетень скулив та пручався, намагаючись потрапити до своєї улюбленої господині на диван. Та оскільки Марина бачила його вперше, і від облізлого кошеняти він образом був далекий, помилування Прокурор так і не отримав. Заступництво близнючок на рішенню суду не вплинуло.

– Геть! З кімнати! У будку! У вольєр! У ванній його зачиніть! – верещала Марина.

– Марино Миколаївно, давайте я вам накапаю заспокійливого. Чи хочете зварю кави з коньяком? – бідкалася, наполохана поведінкою роботодавиці, помічниця по господарству.

– А Вас як звуть? – випалила Марина.

– Віра…

– А далі?

– Просто Віра. Ми ж це вже обговорювали. Просто Віра.

– Ну то я просто Марина. Добре, Віро?

– Та як скажете.

– А малих як звуть?

– Ой, – сплеснула руками Віра.

– Не ойкайте. Скажіть собаці нехай перестане гавкати. І дайте мені теку з документами. Негайно.

– Даю, – мало не плакала Віра, косячись на близнючок, що спостерігали за всім, сидячи на килимі.

­– Ото маму ковбасить, – прошепотіла хамовитіша.

– Може їй кошмар наснився? Бабуся казала недобре вдень спати.

– Бабуся казала: «Дурне спить, дурне сниться».

– Бабуся де ваша? – гаркнула на дітей Марина.

– Як це де? – незрозуміла хамовитіша.

– Певне на роботі, – припустила тактовніша. – Ми ж точно не знаємо. Київ не сусідній двір. Не збігаєш і не подивишся.

– То вона в Києві, – скривилася Марина. – А таке враження, що у вас у вухах. Ану припинили матір ображати. Ви в курсу, що то різновид психологічного насильства? Вам хто таке право дав? Оце ваш батько таке дозволяє вам? Ви тому мої ноги й сховали, щоб я з цього дурдому не втекла?

– Ноги сховали? – вразились дівчата.

– Віро, – протягнула хамовита. – А сходи-но до погреба, глянь, може в котромусь бутлі мамині ноги вже дев'ятий рік зберігаються.

– Віко, ану припини! – розсердилася Віра, що активно нишпорила шухлядами в пошуку теки з документами.

– Мама перша почала. Вона, здається, в якомусь образі. Може знову намагається влізти в шкіру своїх персонажів аби її романи були правдоподібнішими. Тільки ж попереджати про таке треба.

Без попередження краще. Тепер хоча б знаю про існування бабусі з Києва. І це точно не моя мати, значить свекруха. І ноги я… інша я втратила дев'ять років тому. Тай малим на вигляд дев'ять. Хіба при пологах можна втратити ноги? Боже, про що я думаю? Які пологи? Це ж навіть не мої діти. Адже не мої?

Марина відкинула ковдру й задерла толстовку. Її погляду відкрився впалий живіт з естетичним пупком. Для надійності провела пальцями по шкірі.

Я пам'ятаю, який він – живіт, що приховує в собі двійню. Я пам'ятаю рельєф розтяжок під пальцями, їх колір, їх малюнок… Пам'ятаю яка брехня всі ті мазі на основі слизу равлика. Вони не подіяли… не встигли подіяти… їм не дали такої можливості… Живіт в якому були ці двоє білобрисих нахаб не мій.

По Марининому обличчю потекли сльози. Ніхто тих сліз не ловив, не стримував. Марина поглянула на бабусин кришталь. В ньому ніби відобразилися два силуети. Марина відчула під пальцями натягнуту  теплу шкіру.

– Диви як вони раді, що ти прийшла, – посміхнулася Світлана з минулого. – Вони зараз проб'ють у мені дірку.

– Вони хочуть привітатися, – посміхалася у відповідь Марина  з минулого. – Привіт мої хороші, привіт мої кохані, – Марина цілувала живіт в місцях де з'являлися маленькі горбики.

– Ти їх розпестиш ще в утробі, – скаржився брат. – Що я потім буду робити з такими непослухами?

– Мені віддаси, – сміливо відповідала Марина. – Це взагалі несправедливо. Чого тобі два, а мені жодного? Я теж хочу. Віддай мені одне.

– Не будь ледачою і зроби собі сама, – показав брат язика.

– Не хочу сама, – заскиглила Марина. – Я ось цих готових візьму. Так мої солоденькі? Тьотя Марина вас забере собі, щойно ви залишите мамцю.

– Ото я погляну як ви всі будете з ними сидіти, – похитала головою Світлана й прикрила свій живіт ковдрою.

Марина закрила обличчя долонями. З її очей текли все нові і нові солоні краплини. По одній сльозі на кожен горбик на животі Світлани, що встиг вилізти та сховатися за ті короткі місяці життя її племінниць.