Розділ 22.

– Досить! – заверещала Марина, розуміючи, що цим точно приверне увагу сусідів.

Проте крик спрацював. Двері «згасли», як і святкова вітрина, жалібно пискнувши перед тим. Проте калюжі на підлозі не випарувалися ні природним чином, ні магічним. До Марини долинув приглушений «бабах», і ще раз, і ще. Кольорові  блимання вилетіли з кухні. Марина войовниче підвелася й пішла розбиратися з …феєрверком. За вікном кухні небо розфарбовував феєрверк. Ніби ще й не час, але хіба людям заборониш. Хоча їм власне й заборонили, бо все те дійство надзвичайно шкодить тваринам, доводячи їх до смерті від «розриву серця». Та багатьом людям діла до цього немає абсолютно. В іншій би ситуації Марина як мінімум зафільмувала подію, але не сьогодні.

– Гаразд. Гаразд, – вона похлюпала назад в коридор. – І тобі я знайду пояснення, – кинула калюжі. – Трубу прорвало. Вікно відчинилося… і двері на балкон, – озвучувала вона версії доки ходила по ключа.

Обережно просунула металеву гілочку в шпарину, повернула. Вдихнула, видихнула й тихенько прочинила двері. Після чого їй довелося зажмуритися від яскравого денного світла, що відбивалося від пухнатого снігу. Нічого магічного. Просто зимовий хвойний ліс… і кілька снігових кульок, що летять прямо в обличчя.

– Мама прокинулася! – прокричали два щасливих дитячих голоси.

– Ой. Ми поцілили їй в обличчя, – театрально налякалася дівчинка.

– І що нам буде? – знизала плечима інша. – Вона нас все одно не дожене.

Дожену і змушу його з'їсти.

Та дівчинка виявилася права. І спроба Марини побігти призвела до того, що вона звалилася з дивану.

– Ой. Мама впала, – по справжньому злякалася дівчинка.

– Нічого страшного. Заповзе назад. Зате хоч снігу скуштувала. А то сидить на дивані як квочка. Скоро яйця почне нести.

Марина може б і прочитала малій лекцію про те, що їй варто рота з милом помити та саме в цей час була страшенно зайнята – перебувала в стані шоку. Її наразі хвилювали не стільки незнайомі агресивні діти, і навіть не зимовий ліс посеред її квартири. Найбільше її вразила неможливість побігти. Хоча з іншого боку все виглядало досить логічно. Як можна побігти коли в тебе немає ніг.

Марина заплющила очі, а для надійності ще й прикрила їх руками.

Прокинься. Негайно. Прокинься. Фройд з могили вилізе від цікавості. Театралка. Прокинься. Негайно.

– Мама, що плаче? Це ти винна. Язик без кісток!

– Не будь дурною. У язику й не має бути кісток. Двієчниця.

– Замовкніть! – гаркнула на них Марина. – Негайно зайдіть в будинок!

– А бити будеш?

– Буду! Віником!

– Ну тоді я не йду. Буду тут стояти доки тато не повернеться. Ти все одно сюди не доповзеш. Бо тут сніг і холодно.

Аби позбутися відчуття безпорадності й отримати контроль, як не над реальністю, то бодай над власним сном, Марина затято поповзла до дівчаток. Її саму здивувало наскільки сильними виявилися її руки. Але сніг і справді був холодним. Тепла піжама не рятувала.

– Гаразд! – закричали дівчатка.

– Не повзи! Ми йдемо.

– Говори за себе. Я залишаюся.

– Йди давай. Бо мати змерзне.

– От вічно з нею якісь проблеми, – набурмосилась одна з дівчат й з неохотою пішла за сестрою близнючкою.

Обидві власниці довгих жовто-білявих косичок та неприродної форми зіниць підхопили Марину під руки й втягли на диван. Не те вони мали супер силу, не те Марина не мала ваги.

– Ви куди? – захриплим від переляку голосом запитала Марина у дівчат.

– Мультики дивитися, – відповіла більш хамовита. – Чи накажеш сидіти на тебе дивитися? Краще починай уже працювати. Он твій вайбер годину не замовкає. Твій редактор, мабуть, всі жданки поїв і незабаром припхається сюди особисто.

Вирішивши, що надала всю потрібну інформацію дівчинка приєдналася до сестри перед здоровецьким телевізором, що висів на стіні. Вони навіть не роздягнулися. Лиш стягли з ніг уггі й пожбурили їх в куток, замінивши зимові навушники-котики на навушники, що проводять звук. Ще за хвилину дівчата вже жували чіпси, що дістали з найближчої шухляди.

Це що за бардак? Та ще й у моїй присутності. Помрійте, нечупари.

Марина взяла найближчу до себе подушку і пожбурила її в потилицю менш хамовитій «дочці». Та стягла навушники й розвернулася.

– Що?

– Руки помийте! Ви з вулиці прийшли.

– Угу! – відповіла дівчинка, що виглядом нагадувала третьокласницю.

Мала дістала з тієї ж таки шухляди пачку вологих серветок. Витягла одну й протерла собі руки. Тоді штовхнула ліктем сестру й передала пачку з серветками їй. Більш хамовита не поспішала витирати руки. Та ще кілька ударів ліктем її таки змусили. Далі дівчата вдавали з себе статуї з синдромом жуйної тварини.