Розділ 20.

Артур з'явився на порозі кабінету Анни Григорівни лиш після того, як бабуся Софії заснула. А до цього він стояв над її ліжком й пильнував аби ліки, що він їй вколов, подіяли.

– Проходь, – запросила його директорка. – Будеш чай?

– Каву.

Марина швиденько посунулась на краєчок дивану, сподіваючись, що він сяде поруч. Та Артур плюхнувся в крісло навпроти. Й подібно сестрі потягнувся до мандаринів.

– Треба вам подарувати каво машину, – посміхнулася Марина, спостерігаючи як закипає електрочайник.

– То зайве, – відрізав Артур. – Благодійники такого не дарують.

– Машину підгузок я дарувала минулого разу, – насупилася на нього Марина. – Це не святково.

– Зате практично.

– Я тобі каво машину подарую. Щоб ти не пив розчинну. Бо в мене немає змоги варити для тебе в джезві.

– Дивно взагалі таку змогу шукати.

– Артуре, не показуй зуби, – м'яко налаяла його директорка. – Марина своя.

– Марина своя… тому Ви й втягуєте її повсякчас у наші проблеми. Не пам'ятаю, щоб у переліку послуг нашого притулку був юридичний супровід. Марина і так постійно прибігає коли на нас наїжджає чергова "кваліфікована комісія".

– Ми своїх не кидаємо! – повторила Марина слова Ангеліни.

– Ми лягаємо в домовину всі разом. Слід трохи краще вибирати "своїх".

– Артуре?! – директорка подала йому чашку з напоєм. – Ви з Ангеліною ніби з ланцюга зірвалися.

– Енергетика понеділка, – заскиглила Марина й сховалася в ковдру.

– Понеділок тут ні до чого, – відрізав чоловік. – Ти просто не знаєш, що коли нашої мами не стало… Ангеліну в мене мало не відібрали. Ми з дідусем зубами її вигризли.

Марина була відверто вражена. Ніколи до цього моменту Артур не розповідав про свою сім'ю та минуле. Тай такий багатослівний він вперше.

Виявляється й королі  плачуть.

– Жаль, що ми тоді не були знайомі, – прошепотіла Марина.

– Не жаль. А то б пішли на дно всі разом.

– Артуре, пий каву, – розсердилася Анна Григорівни. – Від твого песимізму дихати важко,– вона підійшла до вікна й відчинила кватирку.

В кімнату увірвалися сніжинки. Пухкі та блискучі вони так хотіли станцювати свій танок, але тепло кімнати їх швидко розтопило.

– Зайдеш до батька чи піти розкопати твою машину? – через деякий час різко запитав Артур.

Ти що намагаєшся мене спровадити? Ти серйозно?

– Зайду, – протягнула Марина. – Я для цього й прийшла. Ти зі мною?

– Це ти зі мною, – нарешті посміхнувся Артур.

Марина одразу посвітлішала, вистрибнула з ковдри й поправила на собі одяг.

– Анно Григорівно. Дякую за частування. Я до тата й вже піду, бо ще роботи багато.

– Бувай, Маринко, бувай.

Артур чекав на Марину біля дверей. Чекав із загадковою посмішкою на обличчі. Чекав, стоячи рівно та витягнуто, як солдат при появі свого генерала. Та Марина в цей час бачила лиш короля. Того древнього владику, що втілював у собі все найкраще, що мало його плем'я. Лоб його височів над рештою підданих і тягнувся до небес якими правили язичницькі боги. Плечі його мов крила здоровецького птаха могли закрити собою одразу всіх стражденних від негараздів. В очах його світилась мудрість віків…

– Тільки сьогодні обіцяй без сліз, – прошепотів Артур коли Марина взяла його під руку. – А то не віддам подарунка.

– Я спробую…, – відповіла, сумирно рушивши по довгому коридору.

– Ти зробиш. Бо покараю, – він вів її як наречену до вівтаря.

– Ваша величність така жорстока до бідолашної мене…, – вона ступала тихесенько аби не заважати постояльцям.

– Я серйозно. Йому минулого разу стало зле як ти пішла. Зрозумій, він не навмисне тебе не пам'ятає. То хвороба виїдає з його пам'яті кольорові картинки минулого. А він дуже старається їх зберегти. Але краще його не змушувати, для нього те важко.

Я тобі сьогодні як кістка в горлі. Нічого мені не можна. Як добре, що я не твоя сестра і не твоя дівчина. Не мушу тебе слухатися, пане лікарю. Вважай, що я бунтівна відьма у твоєму королівстві.

– Добре. Я лиш погляну…здалеку. Постую в куточку.

За хвилину Артур відчинив двері до великої кімнати. Атмосфера там була як завжди увечері: сонно-бубоняча. Перед телевізором сиділо дві літні пані й пошепки сперечалися про непристойний вигляд героїні турецького серіалу. Та щойно на екрані з'явився чоловік, бабусі кардинально змінили напрямок і почали хвалити героїню за кмітливість. Посеред кімнати на товстелезному килимі робив зарядку сухоребрий дідусь.

– Ліниві старі вішалки. Про своє тіло треба переживати. Вони чуже очима облизують. От уже сороміцька поведінка. Старі вішалки.

Біля торшера на ніжці огрядна пані в'язала носки. Й кивала головою в такт музиці, що звучала в її навушниках. А біля самого вікна, тримаючись правою рукою за гардину, прямо на підлозі сидів чоловік з кирпатим носом. Його русяве нечесане волосся було надкушене сивиною.