Розділ 19.

Вікна заліпило снігом з усім властивим зимі професіоналізмом. Дерева нарешті прикрили свою наготу й перестали соромитися. Вони потяглися вгору й граційно підтанцьовували під руку з вітром.

– Жаль, – протягнула Анна Григорівна, поправляючи штори на вікнах аби ті не приховували краси. – Синоптики обіцяли завтра все розтане, – вона вимкнула світло в кабінеті. – Без опадів на цілих два тижні, – й опустилася на диван поруч з Мариною.

– А Ви хочете як колись? – поцікавилась Марина, відсьорбнувши обліпихового чаю. – Щоб до школи потрапити акурат до кінця першого уроку, – глибше втопила себе у ковдру. – Причому зустрівшись з власною вчителькою біля вхідних дверей, – обхопивши гарячу кружку ніби рятівне коло. – І щоб кожен тримав в руках лопату чи віник.

– Зараз так не буде, – з сумом в голосі протягнула директорка. – Зараз і приватний сектор чистить техніка.

Запала мовчанка. По справжньому тиха та приємна, без напруги.

– Ви дорослі страшенні боягузи, – випалила Ангеліна, увійшовши до кабінету. – Ну як так можна? Ми ж своїх не кидаємо! Ну серйозно.

– Підлітковий максималізм, – прошепотіла собі під ніс Марина.

– Я все чую, – огризнулась Ангеліна.

– Скоріше генетика, – вставила Анна Григорівна.

– Я й досі тут, – буркнула Ангеліна й плюхнулась у крісло.

Дорослі не поспішали вступати з нею в діалог, тож знічев'я вона потяглася руками до пакета, що стояв на столі.

– Ой, ой! – заверещала лялька.

– Чого воно пищить? – здивувалася Ангеліна.

– Батарейки заїдає, – спокійно відповіла Марина, а сама насторожилася.

– А! – Ангеліна втратила інтерес до поламаної іграшки й взялася мордувати мандарини з вазочки.

– Ну?! – Ангеліні набридло набивати мандарини за щоку. – Що ми робимо? Коли ми повернемо Софію? Чого ми взагалі віддали її тій Шубі? Не людина, а грудка претензій.

– В будь-якому випадку Ангеліно, – ліниво протягнула страшенно втомлена понеділком Марина, – ти пообіцяєш не вдаватися до жодних дій. І поклянешся повідомити, якщо Софія тут з'явиться. Найгірше, що ти можеш зробити у цій ситуації, це взятися її переховувати. Зрозумій, ти цим їй нашкодиш.

– Чого ви з мене крайню зробили? – наїжачилась Ангеліна.

– Ти не крайня, – м'яко зауважила директорка. – Але пообіцяй Марині Миколаївні, що вона просить.

– А Марина мені хто, щоб я їй щось обіцяла?

– Віриш? – посміхнулася Марина. – Твій майбутній адвокат, зважаючи на твій характер.

– Нормальний в мене характер. Принаймні не сиджу на жопі, коли маю працювати. Теж мені адвокат. Коли суд? Коли ви повернете Софію?

– Ангеліно?! – з натиском промовила Анна Григорівна. – Ти скрізь підлогу помила? Чи працювати санітаркою тобі набридло? Хочеш бути супергероєм? На жаль такої вакансії в мене немає і тобі доведеться йти додому.

– От знову. Десь щось не так, одразу Ангеліно вали додому.

Дівчинка без особливого бажання підвелася й вийшла з кабінету.

– Якщо справа дійде до суду, – таки розпочала неприємну розмову Марина, – буде краще коли Ангеліни тут не буде. Вони можуть викрутити це як експлуатацію дитячої праці. Зіпсують Вам репутацію. І тут уже не матиме значення ні її добровільна згода, ні присутність її родичів…

– Маринко, про яку репутацію ти говориш? Я королева аморальності цього міста. Я ж насмілилася прихистити пенсіонерів, відібравши дохід у святих отців та соціальних служб. Вони ж через мене ні в Почаїв не поїдуть, ні новорічну премію не отримають. А ти про якусь репутацію.

– Анно Григорівно, не починайте, це дуже ковзка тема. Та система створювалася десятиліттями.

– Та знаю, Марино, знаю. Але ж так хочеться вірити, що коли мене не стане, Артуру не доведеться самотужки від усіх відбиватися. Хотілося б залишити йому щось надійне, безпечне.

– В Артура є я, – мрійливо посміхнулася Марина. – Тай Ангеліна до того часу, дай Боже, подорослішає і припинить шукати собі фізичної праці…

– Ти ще скажи в інститут вступить.

– Вступить, – Марина посміхнулася. – На юридичний факультет. І стане найбільш зубатим прокурором області. Бо адвокат з неї кепський. Вона лиш наїжджати вміє.

– Ой Маринко. Такі як Ангеліна не мають ні хорошої кар'єри, ні хорошого життя. Коли переймаєшся чужою бідою й маєш вибуховий характер… Та що я розповідаю. Ти ж знаєш чим скінчилася кар'єра Артура. Молодий лікар з власною думкою, то щось непотрібне у наш час.

– Може то небеса веліли аби він опинився тут.

– Жадібні ті небеса, такого побажати молодому чоловіку.

– Не жадібні. Просто знають більше нас з Вами. Та це філософія. А як до справи… Як Софія у вас опинилися?

– На таксі приїхала, – знизала плечима Анна Григорівна.

– Сама?

– Сама. Сказала, що витягла кредитку з сумки того пройдисвіта. Тоді втекла. Зняла кошти з банкомата, викликала машину й приїхала побачитися з бабусею.