Розділ 16.

– Феє моя, ти звісно чарівниця, але може слід звернутися до спеціаліста? ­– запитав Антон, підіймаючи Марину з підлоги.

– Це ж до якого?

– Ймовірно до травматолога чи хірурга. Здається мені, що ти на ноги падаєш. Може що з колінами. Бо якось не віриться, щоб здивування з ніг збивало.

– Я б на тебе поглянула, якби в тебе перед носом лялька почала рухатися.

– При всій повазі, моя феє, консультант попереджав про це.

– А хіба не треба було якусь кнопочку натиснути аби воно прийшло в рух. Чого воно саме… ще й говорить…

– Манекени не розмовляють, – нагодився консультант. – Можливо, сіла батарейка й заїло пісеньку…

– Та не важливо, – Марина обсмикнула на собі одяг. – Це все енергетика понеділка. Розумієте, ранок почався просто жахливо. Ще лиш обід, а я вже така втомлена. Я хочу з цим покінчити.

– Я пригощу тебе обідом, – знайшовся Антон. – Відновиш сили.

– З радістю. Лиш давай закінчимо з цим новорічним шопінгом. Ти обрав?

– Хвилинку, зараз прийде підтвердження. А ти, щось собі обрала?

– Собі?! А воно мені нащо? Хоча… думаю… може колегам. Дайте мені хвилинку. Або краще дайте мені каталог. Щоб я тут по околицях не вешталася. Цих, що по п'ятсот.

І доки Антон уточнював розміри своїх витрат телефоном, Марина сумлінно гортала каталог, періодично тицяючи пальцем у підходящу вітрину.

– І стаканчики до всіх одразу порахуйте. І замініть нарешті батарейку! Нехай воно не мамкає.

– Перепрошую? – розгубився консультант.

– Ну, отой манекен у вигляді маленької дівчинки у святковій вітрині. Він мамкає вже п'ять хвилин. Замініть батарейку. І телевізор вимкніть. Чи увімкніть щось окрім Маші. У вас тут клієнт нервовий. Розумієте. Втомлений дуже клієнт, – мало не плакала Марина. – Що купує гуртом! – додала аби набрати ваги в очах консультанта.

– Зараз зроблю, – співчутливо посміхнувся консультант і вимкнув телевізор.

– Пакуйте мені тих мікро єдинорогів і стакан. І дайте якесь фото всієї колекції, – скомандував Антон.

– Фото колекції є в інструкції. Святкове пакування для дівчинки? Повністю закрите чи інтригуюче?

– Я зараз підвисати почну, – театрально заплакав Антон. – Стандартне дитяче пакування.

– Зараз все зроблю.

 Консультант мало не вклонився й пішов у підсобне приміщення, забравши з собою вітрину з єдинорогами та вітрину, що нібито мамкала.

За пів години Антон та Марина вже вантажили подарунки у багажник пасату.

– Один, два, три… – рахувала Марина покупки аби не помилитися і не залишити когось з колег без свята. – Щось забагато. Не розумію.

– Поглянь у чек, – підказав Антон.

– Зараз. Один, два, три… Кажу ж, що забагато. О! Це що за новина? – Марина почала заглядати в кожен із декоративних пакетів. – А цього не замовляла.

Вона дістала вона дістала вітрину магазину новорічного декору. За склом красувалися малесенькі манекени.

– Це ж мамкаюча вітрина, – засміявся Антон. – Вона тебе переслідує. Хоче, щоб ти забрала її до своєї квартири. Прописала. А тоді вона відсудить в тебе половину майна.

– Антоне це не смішно. Це протизаконно. Той хитрюга скористався моїм специфічним емоційним станом і підсунув мені зайву одиницю товару. Я її поверну! В мене чек є.

– Може не варто, – посміхнувся Антон, якому не дуже хотілося, щоб його запам'ятали як «друга тієї скандалістки». – Давай я віддам за неї гроші. Хай це буде тобі подарунок на новий рік. Під ялинку покладеш. Це буде справедливо. Бо ти дійсно всім з офісу купила подарунки, а собі ні.

– Ну в такому разі, нехай за неї платить бухгалтерія.

– Раптом пані бухгалтерія відмовиться, – засміявся Антон, – с кажеш мені. Обіцяй, моя феє.

– Обіцяю. Та я все одно повернусь до того магазину. Той хитрюга не поклав стаканчик. На що я її кріпитиму?

– Може в сервант поставиш?

В Марини аж вираз обличчя змінився, коли вона згадала в якій кімнаті стоїть той сервант. В голові одразу ж пролунала та пісенька, а шкіру ніби знову обпалили ті холодні сніжинки.

Треба завершувати ці святкові розваги та їхати до Артура. Я мушу з його вуст почути, що я не божевільна.

– Ходімо, – Антон взяв Марину під руку. – На першому поверсі є Бібліотека кафе. Там великий вибір смачненького.

– Угу, – відповіла Марина, зачиняючи багажник.

Антон тягнув її коридором ніби ляльку, не дуже слухняну маріонетку. Марина ліниво переставляла ноги й повсякчас заглядала у пакет, що таки потягла з собою. Її хвилювало питання, куди ж вона подіне ту колекційну іграшку ручної роботи. Чомусь це стало першочерговим завдання. Неодмінно і прямо зараз потрібно було вирішити куди саме… на яку полицю… на яку стіну… у тій здоровецькій пустій квартирі притулити скляний акваріум з маленькою «донечкою» всередині.