Розділ 15.

– Маринко, ти чого? Пісеньки злякалася?

– А ти її теж чуєш? – Марина продовжила сидіти на підлозі, ніби в такому випадку «дивна пісенька» її не дістане.

– Звісно, – Антон спробував підняти Марину та вона виявилася для нього важкуватою, бо пручалася. – Я розумію хіт застарий, але не настільки аби лякати  своєю вінтажністю.

– Ти чуєш пісеньку і знаєш звідки вона?

– І ти теж зараз дізнаєшся, лиш підведись.

Таки поставивши Марину на ноги, Антон підвів її до дверей крамниці й вказав на протилежну від входу стіну. На ній висів маленький телевізор. На екрані танцював усім відомий персонаж мультсеріалу «Маша та ведмідь». Усім відомий… у кого були діти… племінники… друзі з дітьми. Марина в тому фан-клубі не числилася, хоч Машу й впізнала.

Не той голос. Не той, що вдома. Цей штучний. А той був живим. Ще й фальшивив, виявляється.

– А давно ця пісня в ефірі?

– Чесно, не знаю, – знизав плечима Антон. – Але точно не цьогорічна. Вона тобі не подобається?

– Та ні. Все гаразд. Зненацька заграла. Я якось не очікувала. Та нехай. Давай ходімо, нам же ще подарунок онучці знайти треба.

– Та ми, власне, вже знайшли. Поглянь он туди. Це і є той дзвін який вона в ТікТоці вгледіла. Залишилося молитися аби він не коштував усіх грошей.

Марині одночасно й хотілося піти геть, аби не чути ту пісень, що знову і знову звучала з початку.  Але цікавість змушувала залишитися. Бо ж виявляється вона йде по рейках пішки, тоді як решта світу їде потягом. Геть від життя відстала.

Людей в крамничці було не багато. Хоч, на перший погляд, здавалося, що там продають іграшки – найнеобхідніше у передсвяткові дні.

– Я не розумію що це? – прошепотіла Марина до Антона.

– Це вітрини магазинів, – почувся поруч м'який та привітний голос консультанта. – Зараз вам це не зрозуміло, але гарантую ви повернетесь вже через кілька днів аби поповнити свою колекцію.

– Ви натякаєте, – вдавано налякався Антон, – що це кругова порука? Типу один шматочок колекції. І треба буде вартувати решту деталей?

– Все не так трагічно, як вам здається. Ми оновлюємо асортимент щотижня. І робимо індивідуальні замовлення по каталогу і навіть доставляємо. Але це ми забігаємо вперед. Давайте по черзі. Бо ж я бачу ви тут не лише вперше, а й ніколи не чули про наші вітрини.

Марина уважно дивилася на дивного консультанта. Він ніби й виглядав як молодий парубок та мав такий глибокий і мудрий голос. Говорив так впевнено ніби сам ті іграшки придумав, сам зробив і може гарантувати стовідсоткову якість. Марина увімкнула юриста й стала шукати якусь підлість.

– Ну то ми вас уважно слухаємо, – скомандував Антон, взявши під руку свою «наречену з дипломом юриста». – Що воно таке ті ваші вітрини?

– Почнемо з того, що це колекційні іграшки ручної роботи.

– Ручна робота досить вартісна річ, – зазначила Марина, – не для масового споживача. В основному через ціну.

– В чомусь ви праві. Та це лиш на сьогодні. Ручна робота почала повертати собі позиції. Люди готові витрачати на неї кошти. Тим паче не всі деталі зроблені безпосередньо руками авторів. Деякі, як, наприклад скло чи тканину, вони все ж таки замовляють на фабриках та заводах. Тому дані вироби цілком доступні для загалу. Принаймні в бюджет новорічних подарунків легко вписуються.

– Можна детальніше про те, чому вони колекційні і скільки частинок має кожна колекція? – уточнював Антон свої майбутні витрати.

– Все залежить від серії. Я помітив, що ви дивилися на вітрину з єдинорогами. Ця колекція має сім частин. Сім вітрин іграшкових магазинів. Магазин з рожевими єдинорогами, з іграшковими літачками, машинками, солдатиками, м'якими ведмедиками, ляльками-мотанками та динозаврами.

– І що треба купити їх всі, щоб можна було гратися?

– Не обов'язково. Кожна іграшка – це імітація вітрини магазину. Вона обов'язково відчиняється аби манекени всередині можна було рухати й переставляти. Дитина може уявити себе власником магазину й сама вирішувати як оздоблювати свою вітрину. Всі моделі йдуть з підсвіткою. Деякі мають змінні батарейки аби грала музика та світло блимало. У великих вітрин фігурки самостійно рухаються.

– А то нічого, що вони зі скла. Не надто безпечно для дитини, – таки знайшла підступ Марина.

– Діти бувають різні, – м'яко посміхнувся консультант. – Тай купують їх зазвичай не для дітей і не як іграшку. Наші вітрини чудово виглядають у сервантах, на полицях, прикріплені до стін в якості декору. А повна зібрана колекція створює імітацію торговельної вулиці. До речі, деякі колекції кріпляться між собою. І є навіть фон для створення торговельного тупика. А нещодавно з'явилася вітрина пекарні. Так вона ароматизована. І кав'ярня є.

– Чому немає цінників? – Марина примружила очі як при допиті.

– Клей з цінників погано від скла відмивається. А ціна різна. Вас який розмір цікавить?

– З єдинорогами, – приготувався до «страшних новин» Антон.

– Це популярна колекція. Є в трьох розмірах. Ось така найменша вітрина світиться в темряві. Фігурки на магнітах. Підлога вітрини теж магнітна. Коштує п'ятсот гривен.