Розділ 12.

Марина швидкими кроками втікала з місця трагедії. Позаду істеричним криком заходилась чужа донька. Непохитна матуся відмовилася не тільки взяти маленького котика собі, а й спробувати його врятувати з пащі страшнючого підвалу. А Марина за свій ентузіазм біля чужих вікон ще й по шапці отримала. Але страждання були не марні, бо ж саме дідусь тієї зарюмсаної принцеси виявився «володарем» ключів від пастки для хвостатого. Та лізла Марина туди сама. І щойно вона дістала з-за труби малого облізлого сіроманця, як рудий котячий принц, що його увесь цей час чатував, втік у своє королівство.

Марина вже втретє за сьогодні спробувала сісти за кермо й виїхати зі свого району. І нарешті це їй вдалося. Вона вправно петляла вуличками в напрямку будинку Серафими Микулішни. Наразі всі завдання Святослава Олеговича відійшли на другий план, бо ж на гумовому килимку нявкало врятоване котяче життя. А оскільки серце Марини при спогляданні сіроманця так і не заграло потрібну мелодію, то вихід знайшовся сам собою – віддати малого до зоопритулку.

За якихось двадцять хвилин Марина вже стояла біля високого дерев'яного паркану з-за якого чувся сильний гавкіт. Охорона не спить, охорона чатує.

– Тихо орда, тихо! Бо всіх волонтерів розлякаєте, – почулося з-за хвіртки.

– Серафимо Микулішно! Це я, Марина!

– Йду Маринко. Вже відчиняю.

З-за хвіртки вийшла дужої будови жінка, що по зовнішності ще й до пенсійного віку не діставала, а в паспорт їй ніхто не заглядав.

– Ого, які в нас гості, – сплеснула руками директорка зоопритулку. – Що маленький, тьотя Марина тебе з пекла дістала? Не бійся, тепер у тебе буде все гаразд.

– Ви мені пробачте, Серафимо Микулішно, та я на роботу поспішаю. Ви мені на Вайбер список скиньте. Я все куплю. І може сьогодні, завтра привезу, бо зараз поспішаю.

– Та звісно, звісно, Мариночко. Тільки хвилинку.

Директорка дістала з кишені лопатоподібний телефон й увімкнула камеру.

– Любі наші благодійники, – почала звітувати директорка, направляючи камеру на Марину й кошеня, – сьогодні до нашого дому потрапило ще одне врятоване життя. Все стараннями нашого янгола Марини. Дякуємо тобі рідненька.

Марина як могла мило посміхалася в камеру, міркуючи, що її моська скоро перетвориться на логотип зоопритулку, так вже часто Серафима Микулішна її знімає.

– Мара! – почулося від хвіртки.

Марину мало не задушили в міцних чоловічих обіймах.

– Борюсик, – крихтіла Марина, – пусти, бо я зараз зомлію.

– Мара, Мара повернулася, – радів двометровий огрядний чоловік.

– Борисе! – суворим тоном звернулася до сина Серафима Микулішна. – Відпусти Марину й забери в неї кошеня.

– Мара моя, – набурмосився Борис. – Не путю.

– Борюсику, – Марина гладила чоловіка по руці, вовтузившись в його обіймах як риба на сковорідці, – я скоро повернуся і ми пограємося, але зараз мушу йти. Дуже треба. Візьми котика, він голодний і наляканий.

– Засмутився, – пробурчав Борис й слухняно забрав кошеня, що вміщалося на його долоню.

– Не засмучуйся, – чмокнула його в щоку Марина, – я повернуся.

– Обіцяй!

– Обіцяю! Бувайте Серафимо Микулішно. Я чекаю на список.

Марина повернулася в машину й одразу запустила мотор аби ніщо їй більше не завадило слідувати плану. З горем пополам дісталася вона центру міста. Залишивши пасат під надійною охороною на паркінгу торговельного центру, пішла прогулятися повз яскраві вітрини бутиків.

Що ж ти збираєшся купувати, Марино Миколаївно? Давай подумаємо! Їжа? Сувенір? Практичний сувенір? Чашки з логотипом були. Їстівні букети були. Чохли на офісні крісла були. Символ року? Банально.

Марина розмірковувала, повільно пливучи повз скляні вітрини з підсвіткою. Новий рік не за горами, тож все навколо давно одягнуло святкові шати. На кожному поверсі красувалася локація для фотографування. Штучна ялинка з довгих зелених голочок, на кінчиках пофарбована у «сніг». Деякі ялинки з прикрас мали лиш імітацію шишок та гірлянди. Інші рясніли різноманітними фігурками символу року – водяного тигра. А були й такі, що красувалися здоровецькими темно-синіми квітами та золотими дзвіночками. Марина вгледіла навіть маленьку блакитну ялинку з червоними сніжинками та тигриком поруч.

Минулого року Марина спромоглася тридцять першого числа, їдучи з роботи додому прямісінько у відділі кулінарії знайти сорока сантиметрову ялинку. Склеєна з шишок та пофарбована золотою та срібною фарбою вона досить мило виглядала на святковому столі. Та вже другого числа разом з Мариною переїхала жити в офіс, звідки благополучно зникла через кілька тижнів. В розшук Марина не подавала. Чи варто витрачатися на щось подібне цього року, Марина була не певна.

– Сімейна пропозиція! – почула вона віддаля. – Купіть цю двометрову красуню повного комплектування й отримайте ще одну метрову в подарунок. А якщо купите ще дві метрові, отримаєте в подарунок декоративні прикраси у вигляді коробок для подарунків. Лише сьогодні всі подарунки для вас. І нехай у кожну кімнату вашого будинку прийде свято.