Розділ 11.

Марина повернула ключа у шпарині та зачинила квартиру. Працівниця клінінгової компанії «Чисті килимки» тримала двері ліфта аби ті не зачинилися. Тож як Марина не старалася, непомітно затриматися в неї не вийшло. На перший поверх поїхали разом. І десь на рівні третього працівниця не втрималася.

– Ну, Марино Миколаївно! Я таки скажу, – якось різко заговорила жіночка, що хоч і була одноліткою Марини та виглядала значно старше.

Марина якось нервово та затравлено шарахнулась від співрозмовниці та з кабіни ліфта дітися було нікуди.

– У Вас немає чоловіка і дітей немає. Це видно не по Вас, це видно по квартирі. Я таких незайманих квартир ще не бачила. Це я до того, що вам мозок ніхто не виносить, Ви борщі каструлями не варите…

Ви теж не варите. Бо якби варили, то спозаранку на роботу б не приходили. І моя біографія Вас не стосується. Я б з Вами посперечалася, та мушу йти працювати. Не лише у Вас є звабливий, але вимогливий начальник.

– Скільки того прибирання, якби самі віника до рук узяли. А скільки б грошей зекономили, то могли б і нові меблі у велику кімнату купити. Бо такий сталінський раритет навіть моя бабуся у селі не тримає. Боюсь навіть спитати скільки ви платите за опалення.

– То не запитуйте, – якомога спокійніше відповіла Марина й чим душ залишила ліфт, під'їзд й вискочила на свіже повітря.

– І взагалі, навіщо вам одній така здоровецька квартира? – ніяк не могла заспокоїтися працівниця, переслідуючи жертву своїх допитів.

Марина зупинилася й поглянула в небо. Туди де серед нечисельних хмаринок пролітав літак. Такий малесенький, якщо дивитися з землі. Тоді упустила погляд на темні лисі дерева, що через зміни в кліматі не мали змоги одягнутися у розкішні білі шуби. А тоді перевела погляд на червонощоку збуджену однолітку, що куталась у потерту курточку. Гарненьку таку, червону з декором унизу біля блискавки. Таким рідкісним, ексклюзивним, авторським декором – квіточкою, намальованою чорним фломастером, який  тримала невміла дитяча ручка.

– Колись там житимуть люди, – поставила Марина крапку у розмові. – Бувайте.

Слава небесам працівниця не побігла слідом. Тож з кожним кроком Марина все більше віддалялася від ненависної для неї теми… від запитань на які не хотілося давати відповідь.

Петляючи між одинокими машинами, Марина у два рази швидше ніж у ранці дісталася свого пасату. На щастя енергетика понеділка вже не так глобально впливала на її життя, тож цього разу автомобіль стояв не заблокований та цілий. Марина вскочила до салону й зачинилася з середини. Опустила голову на кермо. Саме зараз їй  страшенно хотілося відчути обійми тих маленьких ручок, навіть якщо доведеться відповідати на запитання. Та галюцинації, навіяні несправним кондиціонерам та енергетикою понеділка, за Мариною в машину не полізли. Ймовірно, залишилися чекати у квартирі. Марина змушувала себе не думати про «донечку». Спершу робота. Робота основа для життя. А «донечкою» Марина похизується пізніше, в кабінеті Артура.

Увімкнувши мотор, Марина збиралася слідувати плану та їхати до торговельного центру та її відволік знайомий звук – вимогливе «няв» проголосило зовсім близько.

– Котику, гульвіса ти така. Знайшовся, – зраділа Марина й вилізла з автомобіля.

Рудий підліток котячої зовнішності крутив вусами на тротуарі, дивлячись на Марину.

– Ти цього разу мене почуєш? – звернулася вона до хвостатого. – Ходімо зі мною. У мене тобі буде добре. Клянуся не вимикати опалення. Ну ходімо. Чого ти морду вернеш. Ти ж навіть не бачив від чого відмовляєшся. Там такий простір, майже як на вулиці. Чуєш, котику. Ходімо до мене жити. Я тобі фікус куплю і дозволю його гризти.

Та, мабуть, останній аргумент остаточно переконав кота, що йому з Мариною не по дорозі, тож він почвалав геть.

– Ану стій, – сама собі прошепотіла Марина й спробувала непомітно підкрастися до хвостатого неприступного принца.

Та Рудий перейшов на швидкий режим і змусив Марину трохи побігати навколо багатоповерхівки. Марина не здавалася. Їй не заважали ні високі підбори, ні старенькі під під'їздом, що хрестилися коли її бачили. Та котячий принц виявився у кращій фізичній формі й швидко чкурнув у розбите вікно підвального приміщення.

– Знаєш котику, я тебе не розумію, – канючила Марина біля вікна. – Ти сам увесь час потрапляєш мені на очі. Хіба це не означає, що у тебе на мене плани. Ну так от, я згодна. Давай будемо жити разом.

З підвалу почулося жалісливе «няв». Незнайоме, чуже «няв».

Марина стала навколішки й схилилася до вікна.

– Киць, киць, киць, – покликала.

У відповідь знову «няв». Вона увімкнула ліхтарик на телефоні й знову покликала.

– Ого яка киця, – почувся нахабний чоловічий голос позаду. – А я думаю, чого це сніг розтанув. А тут така березнева киця.

Марина повернулася й глянула на джерело насміхань найсуворішим поглядом.

– Ходімо звідси, – потягнув за рукав товариш порушника Марининого спокою. – Бо ця киця нам писки роздере.

– А може ця киця навмисне хвостика задирає, – засміявся.

– Няв, няв, – почулося з підвалу.