Розділ 6.

Сніг як пудра на землю сиплеться,

Тільки б не розтав.

Обіцяє нам ковдра біла ця

Чарівних багато справ.

Це буде славний час, буде свято в нас.

І за грою гра.

Зима забіліла, швиденько до діла…*

Марина дослухалася до внутрішнього голосу й облишила приділяти увагу своїм незрозумілим слуховим галюцинаціям. Пішла до кабінету. Вмостила квіти та подарунок на кремово-сірому диванчику й всілася за стіл. Нетбук вже встиг заснути, доки чекав на власницю, Марина його розбудила. Машина зашуміла «я працюю, працюю, працюю».

Відчинивши верхню шухляду, Марина дістала записник та ключі. Все виклала на стіл. Увійшла в пошту, підгледівши логін та пароль. Та в папці «вхідні» був лише один лист. І той від нового ресторанчика з пропозицією провести у них новорічний корпоратив.

До речі про свята. Вже ж тринадцяте грудня. А я й досі не вирішила, що даруватиму.

Це був ще один не офіційний обов'язок Марини – дарувати колегам подарунки на день Святого Миколая. Ця традиція з'явилася одразу як Святослав Олегович помітив, що Марина хоч і не Миколай, але Миколаївна. В найперший рік роботи молода стажистка купувала всім гостинці своїм коштом, спустивши всю зарплатню. Наступного року, коли Святослав Олегович не тактовно нагадав, що свято наближається, начальник тихенько покликав Марину в кабінет. Там він від щирого серця їй поспівчував та вручив корпоративну карту. Головне правило – знати міру й домовитися з Тетяною Дмитрівною, аби та їх не видавала.

Марина взяла до рук телефон й відкрила нове повідомлення у Вайбері. Список роботи на сьогодні здався їй аж надто коротеньким: відповідати на листи, підготувати пакет законів про булінг в школі та психологічне насильство, підготувати психологічні методики  діагностики усіх видів насильства, купити подарунки колегам.

І все то він пам'ятає! Цікаво, хто це з наших взявся за насильство в школах? На носі свята, до суду справа дійде у кращому випадку наприкінці січня, якщо не вийде домовитися, чи якщо жертва не дасть слабину й не відмовиться від боротьби.

Та Марина вирішила для себе, що не дозволить здати назад. Зрештою, вона стовідсотково буде в команді. Скоріш за все не як юрист, а як психолог. Та це не завадить їй викластися на повну. Бо дітей кривдити не можна! Нікого кривдити не можна, але дітей особливо. І найгірше коли це роблять інші діти. Тоді вже доводиться рятувати двох дітей, тільки один згоден, щоб його врятували, а інший відмовляється вірити, що йому потрібна допомога.

Марина автоматично поглянула на стіну над диванчиком. Шукала там моральної підтримки. У дорогій металевій рамочці  висів подарунок шефа на день народження – колаж із зображеннями дипломів, сертифікатів та відзнак самої Марини.

У Марининого шефа то було друге, після дружини, велике кохання – колекціонувати співробітників – універсалів. Дві вищі освіти то мінімальний набір аби потрапити на роботу в Бюро правового захисту. Так власне й Марину взяли не за те, що вона добрий юрист, вона доволі посередня у цій справі, а саме за те, що замолоду намагалася однією дупцею всістися на всі стільці. Страх, що студентське життя скінчиться, а доросле не дасть можливості продовжити освіту, завжди підбурював Марину записатися на чергові курси. Та й бабуся, що виступала на передовій економічної підтримки, погоджувалася на все за умови, що Марина не облишить юридичний факультет.

– Марино Миколаївно! – в кабінет ввалився Петро Іванович. – О! Гарна картина. Я того, що хотів запитати. Ви подарунок вже відкрили? Мені здається, я там також є.

– Де Ви є? В коробці?

– Нє, в конверті.

Марина, не зовсім розуміючи про що вони наразі розмовляють, підвелася. Підійшла до диванчика й взяла до рук конверт. Відкрила його й дістала подарунковий сертифікат на перевірку та безоплатну діагностику несправностей для усієї техніки в домі.

Підійшовши до Петра Івановича, показала йому сертифікат.

– О! Я ж казав! І я там є! Це я за діагностику відповідаю. Давайте одразу й виконаємо всю перевірку. Мавпик на кухні сам впорається. Почнемо з кондиціонерів. В нас де найбільший? У великій кімнаті? Я швиденько.

Петро Іванович по-хазяйськи пішов й смикнув за ручку на дверях великої кімнати. Та похрустіла, але дверей йому не відчинила.

– Не зрозумів? – щиро здивувався чоловік. – Там зайнято? Там хтось спить?

Цілком можливо. Сьогодні ж понеділок – день важкий.

Марина неспішно взяла зі столу ключі й вийшла в коридор.

– Зараз відчиню.

Ще повільніше вставила ключ у шпарину й прокрутила його. Дверна ручка скрипнула в Марининих руках. Важкі та широкі двері плавно увійшли в бухту великої кімнати. І варто було їм відкритися до половини, як Марині в обличчя полетіла жменя сніжинок, кинута дитячими ручками. Від несподіванки Марина осіла на підлогу. Білий декор почав пощипувати їй обличчя прохолодою. Все навколо заповнив запах щойно внесеної до будинку ялинки.