Розділ 3.

Якщо тобі не сподобалась картина, яку ти намалювала, не варто викидати полотно на смітник й втрачати кошти. Краще намалювати поверх новий малюнок, а про існування старого дізнається лиш дуже допитлива людина з рентгеном в руках.

Марина сиділа в салоні свого автомобіля й згадувала чи сьогодні не п'ятниця тринадцяте й не перше квітня. Бо ж текст повідомлення дійсно більше нагадував невдалий та жорстокий жарт. Емоції взяли в полон мозок й заважали йому працювати. Марина прокручувала в голові імена всіх співробітників, згадувала їх звички: приходити на роботу раніше, ночувати на роботі чи нахабно використовувати робочий диван для своїх нелегальних інтимних розваг. Вона просто не хотіла навіть подумки озвучувати логічне питання «хто постраждав?». Бо тоді б довелося шукати на нього відповідь. А то було все одно, що добровільно стрибнути в пекло босими ногами.

Марина згасила телефон й відкинулась у кріслі. В салоні було тихо, навіть пічка стишила своє бурмотіння. Марина заплющила очі.

А ти уяви, що того всього не було. Так казав батько. В дитинстві це спрацьовувало. Може я просто не з тієї ноги встала. І ситуацію врятує дріт товщиною чотири міліметри?

Марина подумки повернулася на кілька годин назад. По принципу відео гри, де в разі поразки можна потрапити на попередній рівень. Ось вона лежить у ліжку й слухає як тріщить будильник. Достобіса противний звук. Та якщо поставити приємну мелодію, вона тебе зачарує і ти нізащо не прокинешся.

– Встаю, – озвучує вона свої плани порожнечі.

Пальці ніг нервово підстрибують, коли Марина торкається ними холодної підлоги. Біля ліжка немає килимка не просто так, а навмисно. Аби комфорт не розслабляв та не відбивав бажання працювати. Пальчики розслабляються коли занурюються в м'якенькі бежеві капчики.

Марина за кілька кроків опиняється біля вікна й тягне вниз шнурок з маленьких пластикових кульок – темна жалюзі повзе вгору. Світло вуличних ліхтарів по-злодійськи вповзає в кімнату. Марина спостерігає візуальну тишу. Та внутрішній голос противним бормотінням переконує її, що то не підходящі декорації для вранішньої пробіжки. Марина здається без боротьби. Сьогодні вона бігатиме вдома.

Після туалету з прохолодним сидінням, не знімаючи піжаму, Марина одягає носки та кросівки. Випиває стакан води з лимоном. Бігова доріжка, що тулиться біля стіни в просторому коридорі починає тихенько рухатися. Марина крокує повільно, вертячи головою, та махаючи руками. Доріжка пришвидшується і ось Марина вже біжить. Від кого? Куди? Не важливо! Просто так треба. Так правильно.

Дисплей показує двадцять хвилин активного тренування.

– Досить, – шепоче вона тренажеру. – На сьогодні досить. В понеділок головне підвестися з ліжка і ти вже герой. Багато хто й на це не здатний.

Марина крокує до ванної кімнати не підозрюючи, що очікує на неї за стінами її холодної чотирьох кімнатної квартири. Піжаму в кошик для прання. Трусики та нічний топ туди ж. Сама ж у душ, контрастний душ. Для кого? Для чого? Не важливо! Просто так треба.

Доки волосся вбирає в себе масочку, Марина втирає в шкіру обличчя все, що рекомендував косметолог. А рекомендував він чимало. Бо ж вік тупцює на порозі, і гатить ногою у двері. На хвилиночку! Марині вже тридцять три. Не те лабутени собі замовляти, не те труну по акції.

Ти дурна й забила на лікування, Марино Миколаївно! Тобі нещодавно на касі коньяк не хотіли продавати, документи вимагали. А ти все туди ж, за вік канючиш.

Зазвичай Марина розмовляла з собою в голос. Та інколи згадувала, що сусіди в курсі – вона живе одна. Ще до списку місцевих божевільних запишуть.

Завершує Марина вранішній ритуал чистінням зубів, промиванням носа морською водою та нанесенням жирного крему на обличчя – зима, як ні як. Тоді другий стакан води й тихенький фен сушить волосся.

Й найголовніше – не забути перемкнути автономне опалення на запальник. Чого гріти пусту квартиру в якій навіть кімнатних рослин немає.

Марина швидко одягається в речі, приготовлені звечора. Затягує русяве волосся у низький хвіст й збирається залишити квартиру. Її зупиняє незвичний звук, що лунає з великої кімнати. Котра вже не один рік стоїть замкнена на ключ. Звук повторюється, а тоді глухне. Внутрішній голос шепоче, що то неважливо. Марина залишає домівку.

Був темно-синій бус. І немає. Були Вадим та Аркадій. Вже поїхали. Я, моя машина, моя реальність. То, що там трапилося в офісі?

Марина знову будить телефон і вже вдруге, але уважно, стримуючи емоції, читає повідомлення.

На роботу ні ногою. Все згоріло! Запах жахливий. Шеф розрулює. Сиди вдома. Завдання скину на Вайбер.

Марина розуміє – головне не що написано в повідомленні, а хто його написав. А відповідь проста. Святослав Олегович  – король словесних спецефектів. Він за такі піруети не рідко отримував зауваження від суддів. Але! Зате його знали і ті з ким він безпосередньо працював, і ті, кому й на очі ні разу не потрапив. Марина вважала такий талант корисним лиш для процесу зваблення малоліток. І абсолютно шкідливим для роботи юриста, де все мусить бути точним й за законом. Але! Знову але! Така красномовність Святослава Олеговича допомагала довести відсутність мотиву на злочин, описуючи складний внутрішній світ клієнта та його «величезне внутрішнє небажання завдавати комусь шкоди; так вийшло випадково й більше не повториться». І останнє але! Святославу вдавалося знаходити об'єктивні підтвердження своїх суб'єктивних висновків.