4

Алевтина Задорожня майстерно лавірувала в насиченому, нескінченному потоці автівок. Переддень Нового року завжди  був сповненим метушнею та численними святковими турботами. Однак Алевтині ті приємні клопоти приносили задоволення. На задньому сидінні невеликої, такої жіночої машини весело погойдувалися пакунки з різноманітними подарунками. Любила Алевтина радувати рідних у новорічні свята. Повибирала купу всього і мамі, і Владику.

Залишилась лише одна робоча зустріч і все – додому, готуватися до святкування.

«Подивися, справа якийсь довбень підпирає», - почулося в голові. Поглянула у праве дзеркало, спритно зманеврувала в ліву смугу. Взагалі, знала вже напевно Алевтина, що своєму внутрішньому голосу може довіряти на сто відсотків. Не прагнула зрозуміти, що це з нею, чи якась надзвичайна інтуїція, чи парадоксальне везіння, але ж слухалася беззаперечно. Пам’ятала, як десять років тому щось ніби перемкнуло і життя її почало кардинально змінюватися. Доленосним рішенням було перевестися на адвокатуру. От стукотіла нав’язлива думка в голові: «Переводься!» Тож і змінила судову справу на адвокатську діяльність. І не пожалкувала, бо до своїх майже тридцяти років стала Алевтина успішною адвокаткою зі значним переліком виграних справ. Якось щастило їй постійно з клієнтами та й у будь-якому напрямі своєї професійній діяльності. Навіть у якихось дрібницях, чи то побутові питання, чи на відпочинку – байдуже, завжди відчувала себе Аля не інакше як улюбленицею долі. В одному лише не щастило – в коханні. Бо кого б не обирала, з ким би не зустрічалася, завжди щось не влаштовувало. Її внутрішній голос щоразу був незадоволений.

«Ну подивись, Алю, він же пиво хлище, як не в себе. До сорока матиме об’ємний живіт».

«Алю, він зовсім тебе не цінує. Собі поклав стейк, а до тебе неуважний».

«Алю, він майбутній аб’юзер. Хіба ти не бачиш?»

Так і не влаштувалося особисте життя Алевтини, все одна й одна. Не можна сказати, що сильно страждала стосовно цього, але ж…

Зажурилася трохи, себе самотню жаліючи, проте вже під’їхала до суду. Треба було налаштовуватися на робочий лад.

Розгляд справ тридцять першого грудня – це звична судова практика. Але трохи напружило Алю інше. Те, що суддею в справі про адміністративне правопорушення її клієнта був Плеванько З.І.

Якось так склалося, що за всі ці роки не перетиналися вони із Захаром Івановичем. Впевнена була, що він давно забув ту тиху дівчину-студентку, до якої навіщось хотів залицятися. Та й Алевтина вже давно була не такою. Мишастий колір волосся змінила на світло-шоколадний. Вдягалася інакше, впевненішою в собі стала. Та й про Захара Івановича ходили дивні чутки. Нібито після аварії, яка трапилася десять років тому, став він зовсім іншою людиною. І що взагалі нечувано й рідко буває у наш час – чесним, некорумпованим суддею!

«Він тебе не впізнає», - прошепотів голос.

І, як завжди, не помилився.

Захар Іванович байдуже ковзнув поглядом по неймовірно вродливій адвокатці та розпочав розгляд справи. Взагалі, балакали, що він після автотрощі навіть дружині своїй ніколи не зраджував. Ось такий ось взірець ідеального судді та громадянина.

А коли вже вийшла із приміщення, то вдихнула радісно морозне повітря, зловила долонею лапчасті сніжинки й відчула себе умиротворено щасливою.

І ненароком згадалося, як вона колись вибігала засмученою із цієї величної будівлі. Якою нещасливою й самотньою тоді почувалася. Як грілася в непримітній кав’ярні. Але ж яким дивним був той випадок, коли ошелешений бариста повідомив їй, що він нікого, окрім неї, не бачив біля входу.

Проте вона чітко й виразно бачила перед собою симпатичного хлопця. Дивно так…Цікаво, чи є ще ця кав’ярня?

Алевтина вправно припаркувалася біля знайомої кав’ярні. Усміхнулася. Треба ж таке, навіть не змінився її вигляд за десять років. І так само бариста в ельфійському ковпаку привітно її зустрічав. Хоча, звісно, інший хлопчина вже був.  

- Вітаємо в нашій чародійній кав’ярні. Ви якраз під омелою стоїте? Почекайте, можливо, принц з’явиться, - навіть і жарти тут не змінилися. – Що замовлятимете?

Та шокована Алевтина його не чула, бо не зводила очей із не менш здивованого Азорія.

- Азорій, - прошепотіла вражено.

- Алю, як так? Що ж відбувається? – не міг збагнути янгол.

Але ж не стримався, доторкнувся пальцями до її щоки, заправив неслухняну прядку шоколадного волосся за ніжне вушко.

- Це неймовірно, Алю…Так не буває…

І дивився невідривно в такі кохані, такі рідні, проникливі очі.

***

В Офісі Вищих небесних сил панували цілковите сум’яття, гамір та активне обговорення непередбачуваної ситуації, що знову трапилася з янголом-охоронцем Азорієм. Десять років тому так і не змогли знайти логічне пояснення його неконтрольованому проявленню перед людиною. Та й швидко забулося. Адже дуже багато інших нагальних справ мав шеф.

Але от нині зібралися найвизначніший експерт у галузі магії, наймогутніший різдвяний маг, шеф та Азорій. І думали-гадали, що ж робити.

- Тобто ви гадаєте, що новорічна магія поєдналася з магією кохання під тією різдвяною омелою? Та ще й додатково нашарувався містично-магічний вплив янгола-охоронця на об’єкт, що зумовило несвідому матеріалізацію,  - підсумовував спільні висновки шеф.