2

Кинувся чомусь за нею Азорій. Хоча згідно з контрактом ніякого права наглядати за тим, що не стосується об’єкта, не мав. Але ж ішов невидимою тінню за похнюпленою дівчиною.

А гомінке місто цілковито поринуло в новорічну ейфорію. Весело лунали знайомі пісеньки з розмальованих вікон, засліплювало очі різнобарвними гірляндами та мерехтливими вогнями. Радісно доліплювала сніговика у дворі галаслива дітвора, вперто намагаючись прилаштувати йому на голову помаранчеву морквину та діряве відро.

Здавалося, що одна лишень Алевтина зовсім не перейнялася атмосферою свята,  човгала повільно по брудному снігу й бідкалася стиха:

- Що ж тобі так не щастить, Алю! Осоромилася перед усіма. Але ж які вони всі…Красиві, так гарно вдягнені. Ніколи тобі не бути такою фіфою, навіть не мрій.

«Ти краща, Алю, - нашіптував їй на вушко Азорій, - ти добра, щира, справжня. А вони – показушні, гнилі всередині, хоч і багаті».

- П’ять днів залишилося до Нового року, а в мене навіть подарунків для рідних немає. Треба хоч щось символічне купити мамі та Владику. Може, мамі щось по акції гляну, якусь косметику. А Владику – машинку чи пазли. На що тої стипендії мізерної вистачить? - ох і журливі роздуми снували в дівочій голівці.

«Вони зі своїми шубами та айфонами огидні мені, Алю. Твої подарунки в сто разів кращі», - марно намагався підтримати її Азорій.

Адже не могла почути його Алевтина, бо не був він її особистим янголом-охоронцем.

- Руки вже зовсім закоцюблі, - потирала червоні задубілі пальчики. - Зайду, певно, хоч чай візьму собі у кав'ярні.

І треба було ж такому трапитися, що в непримітній придорожній кав'ярні висіла над дверима чарівна різдвяна омела.

- Вітаю, дівчино,  - приязно промовив бариста в  смішному ельфійському ковпаку. - Ти якраз під омелою стоїш, почекай, може, якийсь принц завітає.

- Жартуєте? Який принц на мене, сіру мишу, погляне, - але ж озирнулася на метушливу вулицю.

І раптово втупилася зляканим поглядом у невидимого Азорія.

- А ви хто? – спитала здивовано.

«Ні, цього не може бути! Це неможливо! Ти не можеш мене бачити, Алю», - запанікував Азорій. Бо показуватися людям – то вже було грубе порушення умов контракту, за яке передбачалося суворе покарання.

Та, найімовірніше, то була якась новорічна магія, бо дівчина, без сумнівів, його бачила.

- Агов, дівчино, а ви з ким розмовляєте? – почулося від здивованого фахівця з приготування кави. – То замовляти щось будете чи ні?

А вражена Аля роздивлялася таке досконале й аж ніяк не людське обличчя хлопця, що стояв навпроти.

І знав же, що не можна. Знав, що потім поплатиться за це. Але ж не втримався, відповів їй.

- Азорій я, Алю. Згадуй мене хоч інколи, - і розчинився у повітрі.